Граф Мархоцький

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК

НОВОУШИЦЬКА РАЙОННА ФІЛІЯ

СЕКЦІЯ ІСТОРИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО

ІГНАТІЙ МАРХОЦЬКИЙ І МИНЬКОВЕЦЬКА ДЕРЖАВА

                                                                                                         

                                                            Роботу виконав:

                                                               Ткач Микола Васильович

                                                                учень 9 класу

                                                               Отроківської ЗОШ І – ІІІ ст.

                                                                Науковий керівник:

                                                                Гандзюк Сергій Васильович

                                                                вчитель історії І категорії

                                                                Отроківської ЗОШ І – ІІІ ст.

Отроків - 2009

Тези

Назва роботи: «Ігнатій Мархоцький і Миньковецька держава»; автор: Ткач Микола Васильович; Хмельницьке територіальне відділення МАН Новоушицька районна філія, секція історичне краєзнавство; Отроківська ЗОШ І-ІІІ ступенів; 9-й клас; село Отроків; науковий керівник: Гандзюк Сергій Васильович, вчитель історії.

Дана наукова робота розповідає про життя та діяльність видатного реформатора ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. Ігнатія Сцибор-Мархоцького (1749-1827рр.)

Хто такий граф Ігнатій Мархоцький? І що то за держава з такою незвичною назвою – Миньковецька? У жодному підручнику з історії України не має про них бодай побіжної згадки.

А тим часом у ХVІІІ-ХІХ ст. така держава існувала, і не де-небудь, а у нас, на Поділлі, в Ушицькому повіті, на території теперішніх Дунаєвецького та Новоушицького районів. І заснував її граф Ігнатій Мархоцький. В часи найважчого кріпосницького гніту він єдиний у всій Російській імперії дарував українським кріпакам волю й відчуття людської гідності.

Тепер, через 200 років у цю історію важко повірити, але рештки руїн замку, давні публікації і ця наукова робота служать незаперечними доказами того, що все це відбувалось насправді. Цей невеликий, але дуже повчальний епізод трагічної історії України повинен знайти своє гідне місце в ній, як приклад, що навіть в найважчих умовах можна творити добро, зберігати людяність і служити високій ідеї покращення життя народу. 

ЗМІСТ

Вступ...............................................................................................3

Ігнатій Мархоцький і Миньковецька держава

1.       Становлення постаті Ігнатія Мархоцького, як засновника Миньковецької держави_________________________________4

2.       Діяльність графа Ігнатія Мархоцького _____________ 12

3.        Резиденції графа Ігнатія Мархоцького _____________ 17

4.       Обжинки. Свято Церери__________________________21

5.       Останні роки Миньковецької держави______________23

Висновок…………………………………………………..…..       28

                Література_____________________________________________30

                                 

                         

                                             

ВСТУП

У  березні 1793 року відбувся другий поділ Польщі. Поділля, яке було під владою Польщі, увійшло до складу Російської імперії. У краї цілеспрямовано реалізовувалося два самостійних курси, які, незважаючи на неспівпадання кінцевої мети, нещадно нищили все українське. Перший передбачав русифікацію корінного населення та руйнацію в його середовищі великої внутрішньої різниці від росіян. Конкретними його виявами виступало цілеспрямоване запровадження російської мови в офіційному діловодстві, діяльності всіх державних органів, Російської православної церкви, закладів освіти.

Другий напрямок був пов'язаний з активізацією польського дворянства, яке мріяло про відновлення Польщі. Втративши Поділля і Волинь як складові Речі Посполитої, поляки не втратили кріпосницької влади над їх корінними жителями. За словами Михайла Грушевського, «сильна рука нового російського начальства надала пануванню польського пана над українським хлопом ще більшої моці і певності, якої вони не мали за часів безсилої розколиханої держави Польської»[6]. Утвердивши свою владу в краї, росіяни не стали на захист корінного населення. Більше того, залишивши без змін існуючий соціально-економічний лад, вони всіляко стимулювали свавілля польських магнатів та шляхти. Вже до початку ХІХ ст. майже все українське селянство було перетворено на кріпаків.

Але це жодним чином не стосується польського подільського  поміщика Ігнатія Мархоцького, про діяння якого розповідає дана праця. 19 своїх сіл поміщик – граф Ігнатій Сцибор-Мархоцький об'єднав у самоназвану Миньковецьку державу і звільнив кілька тисяч селян від кріпосного права ще у 1795 році, за 53 роки раніше, як це зробили у Австро-Угорській імперії(1848р.), і за 66 років, коли було відмінено кріпосне право в Російській імперії(1861р.). Всі його нововведення були направлені виключно на покращення стану і побуту своїх підданих. Навіть після смерті графа Ігнатія  Мархоцького у 1827 році, селяни підлеглих йому сіл ще довго згадували доброго пана і дякували йому за те, що дав їм волю. Добра народна пам'ять збереглась про нього і до сьогодні[4].

Актуальність даної роботи полягає в тому, що нинішній час відкриває широкі можливості для відродження історичної пам’яті народу. Важливу роль у цьому процесі покликане відіграти історичне краєзнавство, яке сьогодні активно освоює нові грані історичного минулого. Адже історія міст і сіл – одна з ключових проблем, яка висунута на авансцену самим життям.

В радянські часи історія, як наука, була надто політизована. На всіх поміщиків був наклеєний ярлик «ворогів» і такі аспекти історії абсолютно не досліджувалися або подавалися у викривленому вигляді. В цивілізованих країнах люди вміють цінувати своє минуле і берегти історичні та культурні пам’ятки. Кожна українська «провінція»  має свою багату історію, надзвичайно оригінальну, яка не завжди досліджується і поступово втрачається.

   І звідси випливає мета даної роботи – дослідити цей історичний пласт, а саме - причини виникнення і процвітання  Миньковецької держави на теренах Російської імперії.

Об’єкт дослідження: Поділля після третього поділу Польщі (1795р.)

Предмет дослідження: Миньковецька держава графа Ігнатія Мархоцького.

ІГНАТІЙ МАРХОЦЬКИЙ І МИНЬКОВЕЦЬКА ДЕРЖАВА

1.    Становлення постаті Ігнатія Мархоцького, як засновника Миньковецької держави

   Мабуть ніхто з наших навколишніх влаcників не передав майбутньому поколінню стільки записаних билин, скільки їх передав Ігнатій Сцібор-Мархоцький, володар миньковецького панства, хоч і можливо мало признаний його тогочасними сусідами, та в багатьох відношеннях заслуговує на більше визнання.

    До тепер збереглися спогади про його дивацтва, суперечки з представниками духовної та адміністративної влади, і про те, що його заслуги несправедливо забуті.

     Статті та різні права, що були надруковані в місцевій друкарні, і включали приписи для землеробів, міщан, шляхти, для управителів і адміністраторів миньковецького панства. Все, що вище зазначено повстало завдяки старанням того дивака, який носив титул патріарха, завжди одягнений в довгі шати з широкими рукавами, завше готового нести допомогу “підданим свого панства”. То був добрий  чоловік і людський пан, коли хлопи колись осіли на його землях  і ще довго з вдячністю згадували про старця, який більш як півстоліття спочивав в могилі, хоч на протязі того півстоліття пройшло чимало змін в економічних стосунках провінції та інших болючих перемін – а під впливом одних і других дивно cтираються традиції[1].

    Наші українські Мархоцькі були підданими царя Миколи та його сина Олександра. Засідали в Жарновській каштелянії; з них перші проживали з 1694 до 1713р., другі з 1713 до скону в 1722р.. Вже в половині ХVІІІ ст. двоє братів Сціборів постійно осіли на українських землях: старший – Міхал, чесник (підчашний) брацлавський, молодший – Войцех, пізніше каштелян саноцький. Він же і володів трьома селами в Київських землях на околиці Сквіри, був державником і дослужився до всп”янілої долі. Міхал двічі був жонатий: від першої дружини – Соломеї Козловської мав лише одного сина Адама, який надів капланські шати і під кінець життя став кам”янецьким священиком; від другої дружини  Катерини Міхаловської мав четверо дітей – трьох доньок і сина Ігнація, власне богатиря теперішнього оповідання. Батьки Редукса повмирали молодими, залишивши ще дрібних дітей на опіку пану Войцеху, який не мав своїх дітей, але племінником і племінницями зайнявся старанно. Мандрував він по заставних державах, мав чималі володіння і кошти в  помістях Радзивілів і Вішньовецьких на Волині, в Рашкові і тут – вже не молодим – в 1767р. оженився з вдовою після Юзефа Баворовського, трембовельського чесника, яка мала дітей від першого шлюбу; якийсь час володів маєтком, що колись належав Баворовським (Копичинці,Сєроцк, Пісчанка) в околицях Гусятина. Тут же придбав як власність село Городницю. Так як мав чимало капіталу, розпочав купівлю містечка Ярмолинці, яке було колонізоване ще в кінці ХІVст., дане Хоткові Ягеллою, прибульцю із Болгарії чи Кроасії, і залишалося довго власністю одного роду. Хотко взяв прізвище Ярмолінського; Ярмолинці, як спадщина відійшли в 1705 році до власності Шелінгів. Рід Шелінгів поступово згас і через кредиторів купча дісталася в 1757 р. генералові Павлу Стаженському, а від нього через декілька років відійшла до Войцеха Мархоцького. Нова родина стала жити в сусідніх Маліївцях, де розмістилася гарна резиденція, великий двір, був старанно впорядкований садок ; в сім”ї запанували веселість з достатком. Пізньої осені 1781 року Маліївці відвідав обоз августійшої особи Краківського двору Станіслав Август, що направлявся до Кам”янця. Бавилися тут також діти і дорослих було чимало, три прекрасні обдаровані посагом племінниці пана Войцеха: Юстина, Юліанна, Людвіка, і двоє пасинків, осівших за декілька миль , які часто відвідували кохану матір. Каштелян кохав кузинок, як власних доньок, виділив їм чималий посаг, кожна дістала по 200000 злотих посагу, окрім виправи, будинків, землі, 30000 злотих – на шпильки і загосподарювання. Одна з них одержала село Городницю, за котрим в той час проходив австрійський кордон.

    Племінники пана Войцеха – старший, Адам, виявив бажання пізнавати духовний світ, і пан Войцех помістив його у Львівську духовну семінарію.Ігнацій виховувався вдома, але не зумів зблизитися з опікуном, той не знав як з ним вчинити, накінець умовив підлітка вступити до війська. Ось як сам Ігнацій розповідає про те: Доживши допевних літ, коли потрібно було приймати рішення, як жити далі, по волі стрия мусив дати згоду на формування з себе солдата, і не добровільно, не за власним бажанням, а за ініціативою того таки ж стрия пішов до чужого краю і був відданий до пруської військової служби, і там в великій нужді, недостатках, перетерпів кілька років справжньої неволі.” З нотатків, залишених Мархоцьким, можна вияснити, що він попав в сідло однієї з вербуючих пруських команд, що проносилися по країні. Не обмежувалося то Великопольщею, Червоною Руссю, її можна було зустріти в межах подолу. Відбувалося то в період близько 1770 року, нашому богатирові в той час виповнилося 20 років, мав гарну статуру, був високим і дужим, пізнав різні кваліфікації щодо військової служби, а була вона важка і тверда, то й змушений  був і кавалер бути твердим інепереможеним, коли вже опікун надумав дати йому таку школу; із тієї школи людина виходила ще більше загартованою, або марно гинула в строю. А вже в 1774 році знову зустрічаємо молодика при дворі стрия в Маліївцях. Пан Войцех в той час важко захворів, племінники вже виросли, тож він поділив маєток між сиротами. Частку, що призначалася для Ігнатія, пан Войцех віддав в опіку молодшому Баворовському, який недавно розпочав спільне життя з панною Мархоцькою, і був швагером прибулому з пруського війська кавалеру, а віддав для того, як повідав, що боявся, аби панич не змарнував фортуни, визначеної йому батьком[1].

    Поволі до старого поверталося здоров”я, а неприязнь до племінника залишилася, ще й зросла, з рації легковажного відношення до стриянки. “Повернення моє,- писав наш богатир, - не зробило мене в очах стрия кращим, а навпаки, викликало в нього до мене люту ненависть, чи то з заздрощів, чи ще чогось, але вона так загострила мої стосунки із стриєм, що до кінця життя я від нього не отримав жодної ласки.”.

    Відразу ж після одужання стрия, Ігнатій виїхав до Варшави, де згодом був зачислений до одного конституційного регіону столиці Польщі, і з того часу був удостоєний чином капітана, а потім майора. Навіть мав певний вплив при дворі: власним старанням і за посередництвом каштеляна Руцького, в 1778 році добився для стрия Ордена Святого Святослава.

      У  1783 році пан Ігнатій знов повертається на Поділля в чині майора щасливим, щойно одруженим чоловіком, бо ж саме взяв шлюб з Євою з роду Руфф - римською патриціанкою (так, принаймні, називав її закоханий  і захоплений блискучим породичанням молодий чоловік). Та шлюб той не подобався стриєві, прагнув він мати невістку з польського гнізда, в патриціанство пані Єви не дуже вірив, слабував і через те ставав усе більше в'їдливим, капризним; невістка не вміла чи не хотіла сприймати того прикрого факту, а племін­ник  не хотів ці настрої переламати. В той час у Маліївцях (село Маліївці, Дунаєвецького району) Войцех склав заповіт, де головним спадкоємцем свого багатства він спершу назвав Іґнатія, але після його одруження, обтяженого новими видатками і посаговими сумами, виділеними на це одруження, не зміг утриматися від того, щоб передати майбутньому потомству свою приховану в серці неприязнь до майора, тому дарчу грамоту розпочав такими словами: «Ласкаво названий любий племінник мій Ігнатій Мархоцький з причини відчутно завданих мені прикрощів повинен бути відсунутий від заповіданого йому раніше спадкоємства по залишеній по мені субстанції». Доти, поки цей акт залишався приватним документом, Ігнатій терпляче намагався уникати будь-яких розмов про цей відмовний запис, але коли каштелян вирішив внести його в реєстр до міських кам'янецьких книг, скривджений більше не міг стримувати образу і виступив з протестом[3].

    Однак треба зазначити, що від складання заповіту, роздумів і внесення змін до нього минуло добрих п'ять років. За цей період каштелян спродував ярмолинецькі дібра і придбав натомість від пана Юзефа Стаженського, летичівського хорунжого, ключі від садиби в Миньківцях, теж у подільській глибинці розташованих, і переселився туди, облаштувавши собі розкішну панську резиденцію в селі Побійній (село Побійна, Дунаєвецького району).

Життя молодого панича плелось невесело; підсолоджувала йому хіба що в ті прикрі часи прив'язаність до дружини, яку каштелян за невістку не визнавав. Роздратування дійшло до того, що каштелян сердився всякий раз, коли племінник з'являвся йому на очі, через що пан Іґнатій майже не бував у Побійній. Ще більше воно посилилось, коли прусський екс-доброволець, ображений вже згаданими закидами каштеляна, прочитавши в актах вписані в заповіт зміни, злегковажив досить великою спадщиною, у Кам'янці в повітовій управі дня 17 грудня 1787 р. публічно висловив свою скаргу «проти нестерпних знущань з безневинно заплямованого законного спадкоємця, вдаючись до прикрих висловів, щоб засвідчити свою образливість». Було то, може, і нетактовно, зате високошанобливо; стрий мав право позбавити його спадщини, але не мав права оскаржувати за невдячність. Однак неприхильні до пана Ігнація люди скористалися з того, вони повідомили немічного каштеляна про протест, і 29 січня 1788 ро­ку він виступив з реманіфестом, у якому звинувачує майора в низці порушень, найважливішими серед яких було те, що той не вмів пристосуватися до нього та його дружини і що за час його проживання в околиці Миньковець Іґнатій так і не відвідав свого хворого опікуна й добродія, а що найстрашніше - «за його розпорядження в заповіті не подякував»

Невідомо, чим би ця сварка скінчилася, коли б каштелян прожив довше; проте не дочекався відповіді на реманіфест, помер у кінці березня 1788 року.

  З великими труднощами Ігнатій через суд добивається своєї спадщини. Ігнатій був змушений виплатити борг дядька своїм сестрам – 800000 злотих. На спадщину претендував рідний брат Ігнатія – Адам Мархоцький. Вдова померлого Войцеха мала пожиттєве право на майно чоловіка, але вона теж скоро забралася до іншого світу. Майор залишився власником спір­ного маєтку[3].

А що саме успадкував Ігнатій Мархоцький від свого дядька? Відповідь на це запитання знаходимо у того ж Антонія Роллє. Він детально описує спадщину – 12 тисяч моргів землі, з яких третя частина була під лісами, придатними для будівництва суден, через що ці ліси мали велику вартість. В межах цієї території було й невелике містечко(Миньківці), в якому налічувалось тільки 150 будинків і три великі фільварки – Антонівка, Отроків і Побійна. 

    Як показав час, Ігнатій Мархоцький виявився великим ре­форматором і кмітливим підприємцем.

   В кінці 1790 року він поселився в побійнянській резиденції з дружиною, її батьками і двома малими дітьми. Мав намір розпочати нове життя, спокійне життя землевласника, до якого прагнув, ще коли служив у прусському війську, мріяв про нього. Очевидно, що мав до цієї місцевості особливу прив’язаність, адже посідав на Київщині власний маєток і міг вигідно осісти на багатстві, яке дісталося йому від рідних. В даному випадку ще раз проявляється твердий характер Ігнатія, адже можна було скористатися багатством на Київщині і жити з родиною в своє задоволення. Але Ігнатій був не з тих, хто пливе постійно за течією, він «поплив» проти течії, чим тільки ускладнив собі життя.

     З належних йому міста Миньківці і сіл – Мислібіж, Заріччя, Городище, Катеринівка, Мархочиці, Весела, Антонівка, Крушківці, Хапанівка, Отроків, Тимків, Старик, Притулія, Побійна, Ластенія, Сивороги, Сцібор, Остої, Сеферівка; Ігнатій Мархоцький засновує Миньковецьку державу. Це сталося у 1794 році. Тут було встановлено прикордонні стовпи з написом "Кордон Миньковецької держави від Російської імперії", друкувалися власні гроші, стягувалися податки і збори на потреби т.зв. "держави". Власник цих земель граф Ігнацій Мархоцький самопроголосив себе "патріархом Миньковецької держави". Досить цікавими були тутешні закони та правила. Щорічно всі прошарки дорослого населення вибирали певну кількість суддів, які називалися присяжними. Кожне село мало свій колегіальний суд, що розглядав справи як перша інстанція. Суд другої інстанції знаходився у Миньківцях. Всі справи особисто вирішував граф Мархоцький. На одній із них збереглася його резо­люція: "Вироки, що піддають будь-кого тілесному покаран­ню, представляти мені для затвердження. Вимагаю, щоб ганебне тілесне покарання замінювалося примусовими роботами".

Прикордонні стов­пи, що з'явилися тоді, коли Поділля увійшло до складу Росії (1793). Історію зі стовпами можна було б вважати більш-менш ризикованим жартом, якби... Якби цей «жарт» не тривав понад тридцять років. Тридцять літ існування «миньковецької держави»!

Як таке могло статися? Чому губернська влада не реагувала на дивацтва багатого пана?

Петербурзький журнал «Новое слово» так поясню­вав обставини, що сприяли впровадженню Мархоцьким «автономії»:

«Втрата Польщею самостійності не змінила ніскільки правових відносин поміщика і його підданих. Він був не тільки в одній особі земським начальником, мировим суддею, становим приставом, а носієм ще більш широ­ких повноважень до права заслання своїх кріпаків на поселення включно. Новий уряд зберіг за польським по­міщиком його права, і Мархоцький здійснював їх ціл­ком. Ніхто й не думав протестувати проти цього. Дуже можливо, що місцева влада дивилась крізь пальці на гру миньковецького вотчинника в силу повноважень, одержаних із Петербурга. Почалося царювання Олек­сандра І, його близьким другом був князь Чарторийський. Вже існували проекти відтворення Царства Поль­ського під російським скіпетром. Урядові було бажано довести, що полякам живеться якнайкраще під захис­том російської держави. Ось був грунт, на якому міг ді­яти й химерити скільки завгодно граф Сцибор-Мархоцький»[3].

Та чи ж тільки химерними, комічними були нововве­дення Ігнатія?

2.Діяльність графа Ігнатія Мархоцького

   Пан Іґнатій Сцібор-Мархоцький - так спочатку його було титуловано - перш ніж стати графом Редуксом, поміщиком і паном, старцем і патріархом, здобув високу освіту, багато читав, досконало знав мови латинську і французьку, німецька теж була йому не чужою, хоча писати нею не любив. А вже що стосується законодавства краю, то вивчив його досконало, як, зрештою, і кожен шляхтич у тогочасній Речі Посполитій. Проживаючи в Берліні, пройнявся ідеями Вольтера і Руссо, а ще його овіяв животворний вітер постанов Чотирирічного Сейму, і він щиро став мріяти про те, як покращити побут тієї горстки люду, над котрою мав зверхність[14].

Та поки до цього дійшло, минуло декілька років, і ці де­кілька років він присвятив служінню краєві, вже в 1791 році ставши цивільно-військовим комісаром Кам'янецької землі в Подільському воєводстві і з притаманною йому енергією намагався запровадити навколо хоч якийсь лад.

Найперше, під впливом сеймової ухвали про само­управління міст, беручи до уваги своє недавнє спадкоємство, розширені права і привілеї було надано Миньківцям. Виглядало то дещо по-королівському, відображалися в тому шляхетному кроці наміри майбутнього патріарха і дідича, вимальовувався його погляд на особисту свободу.

У 1792 році Мархоцький відкрив у Миньківцях друкарню, єдину на той час на Поділлі. У друкарні друкували не лише розпорядження пана, а й права та приклади, релігійні проповіді, сільськогосподарські поради, твори різного, як літературного, так і наукового змісту.

Ігнатій побудував у Миньківцях школу (мріяв і про заснування вищого учбового закладу, та не встиг уті­лити мрію в реальність), відкрив аптеку й запросив на роботу двох лікарів — аллопата де Герінга і гомеопата Стефанія. Згодом ці лікарі стали надзвичайно популяр­ними і знаменитими, і столиця «миньковецької держа­ви» стала чимось на взірець курорту; сюди приїжджали лікуватися навіть із далеких міст і сіл, що спонукало повелителя до будівництва досить пристойного готелю[1].

«Ні в чому так яскраво не виявилася турбота Мархоцького про своїх селян, як у діяльності його під час поширення в Ушицькому повіті чумної епідемії. Це бу­ло 1797 року. Найкращим лікуванням страшної хвороби вважався тоді спосіб, винайдений бароном д'Ашем. Мар­хоцький негайно подбав про застосування його в себе, закупив необхідні ліки й запросив достатню кількість фельдшерів... видав у миньковецькій друкарні брошуру, що містила опис способу д'Аша. Не менш енергійні були старання про полегшення долі сімей, що залишилися піс­ля померлих від зарази. Протягом дворічного тривання епідемії від неї загинуло понад 30 домохазяїв, після яких залишилися вдови і більше 60 малолітніх сиріт. В силу діючих тоді поліцейських розпоряджень, хата, в якій трапився смертельний випадок від епідемії і все майно в ній підлягали негайному спаленню. Тому си­роти зоставались буквально без даху та харчу. Мар­хоцький врятував усіх, заснувавши приют, у якому не тільки годували й одягали сиріт, але й навчали ремесел. Опікування його поширювалось навіть на тих сиріт, які мали заможних родичів, готових про них піклуватися»[13].

Кращим доказом адміністративних талантів миньковецького повелителя є той факт, що, незважаючи на по­в'язані з великими витратами нововведення, Мархоць­кий не тільки не розорявся, але, навпаки, багатів з кож­ним роком. Завдяки старанням Ігнатія Миньківці із зу­божілого села перетворилися на квітуче містечко з чо­тирма тисячами жителів, з гарними будинками, дорога­ми, садами. З'явилися в ньому суконна та льонопереробна фабрика, яка забезпечувала працею близько 200 робітників, каретна фаб­рика, фабрика анісової олії, цегельний, лакофарбовий заводи, шовковичний розсадник. Виготовляли у Минь­ківцях свій папір, випалювали вапно, горшки. Мархоцький по­турбувався також, щоб у містечку не обмірювали й не обважували в лавках, для чого розпорядився споруди­ти на міському майдані спеціальний будинок з баштою, де були встановлені точні ваги.

Але найбільш важливою і серйозною справою Мархоцького було дарування своїм селянам волі. Сталося це 1 січня 1795 року. На велелюдному зібранні був схвалений і підписаний акт, що починався такими сло­вами:

«Ми, жителі спадкоємних володінь: Мислиборж, Го­родище, Катеринівка, Антонівка, Кружківці, Отроків, Хапанівка, Притулія, Старик, Тимків, Побійна, Побіянка, Сивороги, які складають Миньковецьку державу, що знаходиться в Ушицькому повіті Подільської губер­нії, зібравшись усі разом для вироблення і встановлення відомих законів, після всебічного обговорення справи в присутності громадянина Мархоцького, вище пойменова­них земель, а також Сеферівки, при­йшли до висновку,що, з одного боку: найвище благо, дароване Творцем Усемогутнім природи людського роду, це — воля;

що людина народилася вільною, а тому необхідно, щоб вона і помирала вільною;

що воля повинна вважатися спільним благом роду людського, яке надає сенсу, примножує інші блага і дає можливість мати з нього користь;

що узи, які з'єднують воєдино людське суспільство, вимагають, аби основами користування свободою були розум і справедливість;

що вмінню користуватися належним чином волею мусить передувати поліпшення звичаїв та освіти,

ми укладаємо дану угоду, мета якої гарантувати кожному волю, недоторканість власності, безпеку й за­хист від будь-якого насильства.

Беручи до уваги бажаність усунення свавільних тлумачень наших постанов, точного установлення взаєм­них прав та обов'язків миньковецьких власників і жи­телів миньковецької землі, обгрунтування всіх дій па точному, позитивному законі, ми урочисто приймаємо встановлюємо, оголошуємо для загального відома такі артикули...»

Артикули скасовували панщину, впроваджуючи на­томість обов'язок селян платити чинш у розмірі 1 крб. 4 коп. за 1000 кв. саженів землі[3].

Як засвідчує А. Копилов, цей акт був розмножений у друкарні й розісланий у сусідні маєтки, але поміщики, остерігаючись «агітації», знищили документ. Той самий автор наводить слова Мархоцького про те, що він, Ігнатій, постановив собі «вести життя скромне й усамітнене, присвячене праці, бо до цього схиляли мене релігія, патріотизм, і бажання виконати волю монархів. Я вирі­шив при цьому вдосконалити в своїх володіннях земле­робство. З цією метою, а також для того, аби освічувати підданих доступною їхньому побуту наукою, я вирішив полегшити їм... кріпосну залежність. Це й здійснив я з допомогою угоди...»[13].

Кріпаки в сусідніх маєтках, певна річ, не могли не заздрити селянам миньковецького благодійника, які не тільки були позбавлені панщини, але й у певних обста­винах отримували матеріальну допомогу.

У «миньковецькій державі» був упроваджений точ­ний принцип поділу влади: законодавчої, виконавчої, су­дової. На чолі держави, зрозуміло, стояв сам спадкоєм­ний повелитель чи, як він ще велів себе називати, старець або патріарх. Вважаючи себе батьком «народів» «минь­ковецької держави», повелитель був також начальни­ком усіх осіб, «які своїми знаннями і працею приносять користь» цій державі. До категорії громадян, які ні осо­бисто, ні через своїх представників не беруть участі в управлінні державою і не підлягають компетенції там­тешніх чиновників, належали обидва лікарі, аптекар, архітектор, адвокат, землевпорядник, фельдшери, аку­шери та секретар (він же й архіваріус), головним обо­в'язком якого було ведення протоколів засідань та збо­рів.

Суд у «миньковецькій державі» не залежав від адмі­ністрації. Щорічно всі прошарки дорослого населення вибирали певне число суддів, які називалися присяжни­ми. Кожне село мало свій колегіальний суд, що розгля­дав справи як перша інстанція. Суд інстанції другої роз­міщувався у Миньківцях, в Бельмонті(назва території  села, де була розташована зимова резиденція графа)(див.Додаток 6). У своїй діяль­ності він керувався статтями і положеннями римського права Мархоцький намагався виховати в своїх людях почуття власної гідності, отож один із виданих ним за­конів забороняв називати селян хлопами, мужиками, хамами. Сам граф називав своїх селян – землеробами. Найвищою мірою покарання вважалося заслан­ня в так звані Понтійські володіння[3].

Що ж то за володіння? Граф Мархоцький (графом він став називати себе після скасування у своїх землях панщини) залюбки скуповував маєтки не тільки в міс­цевих зубожілих поміщиків, а й далеко за межами Поділля. Скажімо, він придбав собі 30 000 десятин у Хер­сонській губернії. Землі так званої Новоросії вважалися тоді ні на що не придатними й скуповувались майже за безцінь. Проте Мархоцький мав з них неабиякий зиск. Він побудував там кільканадцять поселень, у котрих здебільшого жили покарані й вислані миньковецьким судом селяни, були там і добровольці, яких вабила ши­рочінь диких степів. Рільництвом вони не займалися, зате випасали на безмежних просторах худобу, табуни цінних порід коней, що, як уже мовилося, давало гра­фові значні прибутки. Прибутки Мархоцького з кожним роком все збільшувалися, тому з'явилася нагода придбати сусідні до «Миньковецької держави» села: Бучаю, Загоряни, Шелестяни, частину містечка Сокільця[2]. 

Для себе і для власної родини Миньковецький володар велів спорудити чотири резиденції - по одній: для весни (село Зелена Притулія), літа (село Отроків), осені (село Побійна), зими (Миньківці).

3.Резиденції графа Ігнатія Мархоцького

Отроківська резиденція. Серед всіх сіл, які перебували у складі Миньковецької держави, яскраво вирізняється Отроків, тому що порівняно з іншими селами, в тому числі і з Миньківцями, тут залишися архітектурні пам’ятки часів Ігнатія Мархоцького. Серед цих памяток є: церква, побудована на кошти графа у 1807 році, залишки отроківського замку(див.Додаток 2), Тріумфальна арка(по-сільському Панські ворота)(див.Додаток 4), Храм миру(по-сільському Нова або Нижня Грота)(див.Додаток 5). Архітектурні пам’ятки є окрасою та гордістю Отрокова.

Отроківський замок(див.Додаток 8,9,10) нагадує фортецю литовської доби ХІІ-ХІVст.. Насправді отроківський замок був побудований набагато років пізніше графом Мархоцьким на початку ХVІІІ ст..Задум графа був лише декорацією на справжню фортецю, таку наприклад, як у Камянці-Подільському, Хотині, Меджибожі. Є багато особливих відмінностей Отроківського замку від справжньої фортеці: місцевість, на якій розташована фортеця, ширина і висота стін, параметри бійниць. Незважаючи на це, залишки замку є цінною історичною та архітектурною пам’яткою[4].

Отроківський замок був обнесений високим муром. Під землею, на території замку було зроблено цілу систему ходів, які на жаль завалені. Старожили розповідають, що був головний хід, який вів від замку до Нової Гроти. Все, що будувалося Ігнатієм Мархоцьким, будувалося з великим розмахом. Граф грошей не шкодував[4].

Опис Отроківської резиденції взятий із книги польського архітектора Романа Афтаназі:

«Там на місці скромного двору дядька (Войцеха), на високій горі, побудував він замок. Будова ця мала форму не­правильного квадрату, з двох боків якого, були високі двадцятиметрові стіни, майже без вікон. До цих двох боків прилягали шести і восьмигранні башти, які з'єднувалися між собою павільйонами. В середині закритої з усіх боків будівлі було подвір'я, в середині якого пролягали криті коридори . В одному з бастіонів розміщено бібліотеку, в другому, найбільшому, відбувалася, перенесена сюди з Миньковець, рада. Тут, під підлогою знаходилася тюрма,   для тих, хто провинився. Одні двері «Радної зали» вели на балкон, який був збудований над прірвою, дуже глибо­кою, спеціально зроблений у найвищому місці, звідки від­кривався прекрасний краєвид; на першому плані - бистрий потік річки Отроківка, що впадала в річку Ушиця. Збоку від зали був ряд житлових кімнат Мархоцького з вузькими переходами і потаємними коридо­рами. На даху виднівся здаля залізний прапорець.

Крім замку, архітектори, яких наймав намісник Миньковець, збудували в Отрокові ряд інших будинків, серед них висока класична огорожа, яка веде до парку. Сад, який тяг­неться з самого верху до підніжжя високої гори, був посад­жений, ще за часів каштеляна Саноцького. «Граф Редукс»  збільшив територію парку; тепер на місці парку простягається ліс - Білавина. Росли там величезні дуби, явори, берези, буки і тополі, бальзамічні та інші дерева, серед яких було багато хвойних»[22].

   Притулівська резиденція. «Недалеко Отрокова знаходилась весняна резиденція Мархоцького, називалась вона Зелена Притулія. Тут також був збудований замок, менший від Отроківського, знайомий нам тільки з фотографії(див.Додаток 7), де залишились його фрагменти. Це була також дуже висока будівля, стіни покривала гладка поверхня. Нижні ряди вікон були у формі арки невеликих розмірів, вікна верхньої частини будівлі - в формі прямокут­ника. З тієї ж фотографії відомо, що на одному з кутів замку піднімалася величезна башта із багатьма вікнами, а двері, широкі та вузькі, зроблені в неоготичному стилі. Стіни при­крашали оздоблені виступи, ліпка подібна до тієї, якою оз­доблювали Отроківський замок.

Внизу протікала річка (Ушиця), запрошуючи скупатися у своїх водах. По її берегах росли сади фруктових дерев, різ­номанітні хвойні, а також багато видів кущів.

Багато стежок перетинало гори і долини в різних напрям­ках. Природну красу доповнювали і штучно зроблені печери, одна з яких отримала назву «Печера сліз», альтанки, канали, які утворювали водоспади. З'явилося тут і невелике озеро.

В багатьох місцях зустрічалися колони й обеліски. В При­тулівці Мархоцький любив проводити зустрічі з цікавими людь­ми і вирішувати різні справи»[22].

     Побійнянська  резиденція.  Побійнянське обійстя було великим, в будинку налічувалося кільканадцять кімнат, умебльованих з певним комфортом; були там дві великі їдальні, два покої для розваг, кабінет, канцелярія, спальня, гардеробна та кілька віталень для прийому бажаних гостей. Стіни були оббиті різнобарвними тканинами, меблі - ґданські і кольбушівські, люстра великі французькі і малі венеціанські з ліхтариками, а на стінах висіли англійські гравюри й естампи,  а також цілий ряд портретів предків в орденах.

   Одначе ще більшу цінність мали інвентар, домашнє начин­ня. Гардероб небіжчика(Войцеха) був показовим; високий сановник мусив мати кільканадцять комплектів урядових мундирів, які відрізнялися кольорами: тож був тут мундир у барвах Поділь­ського воєводства, Холмської землі, Волинського воєводства, а також Чернігівського та Брацлавського воєводств. Металом карбованих поясів була ціла колекція, бо налічувала їх понад сотню: паризьких, ліонських, московських, мушлями оздоб­лених турецьких і важких найкоштовніших персидських; і, як це не дивно, не було ні одного пояса вітчизняного вироб­ництва. На тлі того розмаїття шат, кунтушів, жупанів, делій, ферезій, безрукавок скромно виглядав перелік білизни, яку вдова офірувала двом монахам з сусідніх Дунаївців, не забувши однак внести і її до реєстру.

Вельми цікавим був і домашній арсенал, де поряд із шаб­лями, пістолями, бойовими гаками, великим набором туре­цьких та козацьких рушниць в окремій будівлі спочивав солід­ний запас кінських обладунків, призначених для дворової міліції, яка мала складатися «з уланів».

Бібліотека, що охоплювала всі галузі знань, була ще скромнішою, ніж запас білизни, бо було в ній лише 26 творів та різних праць, зібраних у 100 томах, між якими, поряд з релігій­ними, фігурували популярні в той час «Забави приємні й кори­сні» (10 томиків), «Комедії» кн. Фр. Богомольця в 5 томах, «Годинник монархів», «Листи маркграфа де Роселя», «Загальна історія» Босуета, «Конституція Варшавського Сейму 1766 ро­ку», «Medicina universalis», «Книга про мистецтво садів­ництва», словники, бухгалтерські та касові книги і т.п.

В пивниці було кілька десятків бочок з медом, деренівкою та вишняком, певна кількість менших бочок столового угор­ського вина, сотня пляшок токайського і бургундського вина. В креденсах теж нічого не бракувало, розставлене в них начиння теж свідчило про шляхтича середнього достатку. Все скло було ґданське, фаянсові вироби саксонські, привезені або з самого Дрездена або з Дубна, були там ще чайники, каво­варки, кубки та обрядові чаші. Срібла було оцінено на 6 тисяч злотих. В рахунок не входили годинники, ланцюжки, інші коштовності, такі як: діамантові ґудзики, запонки, перстенці; про них згадується окремо в додатковому реєстрі, бо небіжчик каштелян розпорядився тим ще під час свого життя.

   Стайня свідчила про рицарські уподобання каштеляна; чимало стояло в ній кілька верхових коней різної масті, турець­кої та арабської породи, придбаних із табунів князя, генерала Подільських земель; поряд з ними стояло дванадцять пар  коней, призначених для двірської міліції, повози окремо для пана й окремо для пані, кілька четвериків під шарабани, похід­на кухня[1].

4.Обжинки. Свято Церери

     Як відомо, Ігнатій мав пристрасть до міфології та язичницьких богів ще з молодих років. Однак, з часом це переросло у дивацтва, які не подобалися деяким сусідам, і особливо духовенству.

Щороку 15 серпня, починаючи з 1797 року в Миньківцях відзначали свято обжинок, яке згодом перетворилося на святкування на честь Церери. В складанні спеціально призначеного на той день церемоніалу найбільше зусиль та фантазії доклав Мархоцький. Він надавав святові настільки великого значення, що постійне щорічне його проведення назвав обов’язковою умовою в заповіті спадкоємцям.  На майдані столиці у вказаний час зби­ралося все населення і запрошені гості. Звідти процесією вирушали у поле. Хід відкривав артистично оформлений плуг, запряжений чотирма чорними, як смола, круто­рогими волами, за чепігами якого крокував русобородий дід, а зверху плуга хлопчак у вишитій українській сорочці, широких шароварах, у солом'яному брилі на голові, сидів і зображав маленького погонича. По боках йшли дівчатка в українських вишиванках з віночками на голові і серпами в руках. Попереду, двома рядами у білосніжних сукнях рухалися дівчата з квітами в руках, а за плугатарем такими ж рядами крокували молоді і літні жінки з серпами, граблями. Слідом парубки, дядьки з косами, вилами, ціпами на плечах. Потім ціла низка плугатарів, аж тоді, наче замикаючи той хід, погойдувалась колісниця, запряжена шестіркою вороних жеребців, а на ній - трон, на якому величаво сидів сам повелитель Миньковецької держави у малиново-бархатній ризі з золотою короною на голові й золотим тризубом в руках, оточеним вершниками на гарцюючих конях, й поблажливо спо­глядав на строкатість людського потоку[2].

У полі приступали до жнив. Повелитель Миньковецької держави при ескорті вершників об'їжджав жен­ців і осипав їх золотими монетами. Тим часом, найстарші (жінки розстеляли посеред поля, на вижатій ниві, домо­ткані обруси, а дідусі, посеред того столу, прилаштовували мішки з житом, ячменем, чечевицею, вівсом, відра води.

Перший господар, закінчивши жатву, кладе посеред того столу свого снопа. Господарі, упоравшись з жатвою,  впрягають у плуга своїх волів і з'їжджаються до гурту. Туди ж під'їжджає граф Мархоцький і неквапом спускається зі свого трону на землю. Люди розступаються, а він підходить до плугатарів, проголошує довгу проповідь і по закінченні заганяє пару волів на вижату ниву й прокладає першу борозну, а вслід за ним йдуть двісті орачів, а за ними — священики і ксьондзи, які охрещували святою водою ріллю, аби рясно родила наступного року. Коли всі ниви зорані, селяни породинно сходились зі своїми пожитками. До того свята готувалися завчасно: варили пиво, готували хмільний мед, випікали обрядову хлібину, запікали курку чи гусака, а дехто і порося. Мархоцький вмокає просяний жмут у воду і охрещує мішки із збіжжям та усіх жниварів. Аж тоді під його молитву усі сідали за святковий стіл.

      Закінчувалася трапеза тим, що графа Мархоцького у похідному троні в супроводі строкатої процесії несли аж до Миньківців. Повелитель за надану йому пишну шану і запрошував усіх до маєтку, де давав вечерю. Бенкетували майже цілу ніч. Співали, танцювали, розважались аж до півночі. Так закінчувалося свято обжинків на честь Церери – римської богині родючості.

   Святкування цього язичницького свята зразу ж викликало масу негативних відгуків з боку вищого  губернського духовенства. Камянецький католицький єпископ Лукаш Маркевич (1809-1842) заборонив брати участь у святі священикам. Тоді Мархоцький наважився на нечуваний досі вчинок: одягнувся в священицькі ризи й сам здійснив всю церемонію освячення зерна, землі, худоби, сам же й відслужив молебен. За що його було заарештовано. Граф надіслав прохання про помилування імператорові    Олександру І, який визволив Ігнатія від суворого вироку[3].    

5.Останні роки Миньковецької держави

    1818 року Мархоцький дізнався про незапланований приїзд до Кам'янця імператора Олександра І і вирішив виклопотати собі аудиєнцію. 18 квітня 1818 р. імператор  виїхав з Варшави і вирушив дорогою через Пиляву, Замостя, Григорівку. Прибув до Кам'янця пізно вночі 24 квітня. Його зустрів подільський губернатор – герой Бородинської битви Олексій Михайлович Бахметьєв. 26 квітня імператор Олександр І у супроводі Бесса­рабського намісника, а ним був той самий О. Бахметьев, виїхав до Кишинева. Шлях пролягав через Дунаївці, Миньківці, Нову Ушицю, Могилів-Подільський, Оргіїв. Граф Мархоцький наказав при в'їзді до Миньківців спо­рудити тріумфальну арку, прикрасивши її гірляндами, квітами, різнокольоровими ліхтарями. Коли кортеж імператора наблизився, карету Олександра І зупинила сім'я графа і сам старий Ігнатій з дванадцятьма стар­цями. Вітальні вшанування імператора були довгими, ка­рету імператора євреї і міщани вкотили у містечко. Про­цесія потрапила на майдан, прикрашений гірляндами, квітами, ліхтарями. Лиш імператор вступив на килим, розстелений на шляху, як спалахнув фейерверк.

Олександр І був вражений такою зустріччю і вирішив оглянути "Миньковецьку державу". Цар оглянув будови містечка: храми, готель, лікарню, заїжджий двір, екіпажну і суконну фабрики, папірню, цегельно-черепичний і чимбарний заводи. Від усього побачено він був надто вра­жений. Коли Мархоцький попросив для себе аудієнції, імператор прийняв його і вони виїхали разом до Отрокова.   Олександр І довго розмовляв з Мархоцьким, після чого звелів дати старому дивакові спокій. Відтоді власті вже не чинили перешкод ні святкуванню свята Церери, ні виголошенню проповідей у костьолах і церквах[16].

   На схилі літ Мархоцький помирився з єпископом Мацкевичем і навіть попросив затвердити його ксьонд­зом, мотивуючи це тим, що з дитинства у нього було покликання до духовного сану. Єпископ відхилив його намагання, але лише з великим трудом удалося пере­конати графа, що похилий вік перешкоджатиме йому виконувати ті обов'язки, які покладаються на священ­нослужителів. В останні роки свого життя Ігнатій пе­редає управління державою синові Каролю, а сам осе­ляється в спеціально збудованій хаті. Цей етап свого життя він назвав "погодженням з природою і поворотом до властивого стану людини". У вересні 1827 р. сімдесятитрьохлітній граф помирає.

У довгому, витриманому у помпезному стилі, заповіті Ігнатій Мархоцький згадував, що він будував дороги, підтримував торгівлю, допомагав розвитку промисловості, ввів самоуправління, друкував книги, навчав людей, звільнив їх від кріпосного права і т.п. Він вимагав від дітей, щоб вони зберігали любов до релігії і вітчизни, підтримували заведені ним порядки[16].

   Станом на 1827 р. до миньковецького ключа входили: містечко Миньківці з Бельмонтом, Антонівка, Хапанівка, Мислібори, Отроків, Побіянка, Побійна, Притулія Му­рована, Притулія Зелена, Сцибори, Сивороги, Старики, Тимків і Заріччя. Тут налічувалася 1881 чоловіча "душа". Ще декілька сіл не входило до ключа. І, нарешті, біля Одеси — над Чорним морем і Дністровським лиманом — Мархоцькому належало близько 16 тис. десятин землі з селами Адріанів, Любомила, Роксолани, Скотопаси, Барабой, Альтеста, Вигода та ін. Ця частина володінь була названа ним на честь покійної дружини Руффіполіс.

    Основна частина Миньковецької держави перейшла у володіння єдиного сина Мархоцького — Кароля (народився 1 грудня 1794 р. в Отрокові, помер 25 жовтня 1881 року в Одесі). Дочка - Пульхерія, одружена в 1814р. з Елігіушом Малаховським, отримала Сивороги; Емілія, яка 1819 року вийшла заміж за російського полковника М. Інгестова, отримала Сцибори і Ластенію; Юлія, заміжня з 1824 р. за Мелітоном Малаховським (братом Елігіуша), отримала Побійну і Остою. Руффіполіс мав бути поділений між усіма дітьми.

    Кароль, вихований на ідеях французьких просві­тителів, брав активну участь у діяльності масонської ложі "Озіріс" та інших таємних організацій. За це у 1826 р. він був інтернований у Білостоці. Під час польського так званого Листопадового повстання (1830-31 pp.) в лютому 1831 р. утворилося Подільське патріотичне товариство, яке готувало повстання в краї. Кароль Мархоцький керів­никами організації був призначений організатором повстання в Ушицькому повіті. Один із дослідників стверджує, що Кароль служив у званні майора у війську польських повстанців. Після придушення повстання Ка­роль Мархоцький був висланий спершу до Курська, а потім на заслання до Сибіру, де провів близько деся­тиліття.

Після польського повстання 1830-31 рр. російський уряд конфісковував володіння найбільш активних опозиціонерів. Так і миньковецькі володіння переходять до держави, але не повністю — Антонівка, Отроків і Тимків за судовим вироком перейшли таки до Владислава Стадницького – внука грізного противника Ігнатія Мархоцького[2].

   Хотів би спростувати думку дослідників «Миньковецької держави» - Броніслава Грищука, Станіслава Оліневича, які вважають, що місце поховання графа Ігнатія Мархоцького - Миньковецький цвинтар, і що сімейний склеп графа нібито змило, замулило водою, що текла згори. І ніяких слідів не було знайдено. А де ж все-таки був сімей­ний склеп Мархоцьких? На це запитання дає відповідь док­тор Антоній Роллє: «З тією ціллю заклав він (Ігнатій) біля Притулії в прегарному віддаленому місці цвинтар, збудував тут фамільний склеп, а біля нього катакомби для своїх «вассалів».

Місце, де був сімейний склеп графа Ігнатія Мархоцького, збереглося до наших днів. Воно знаходиться вище старого притулівського цвинтаря, в дійсно гарному місці, про яке пи­сав свого часу Роллє, біля підніжжя лісу Білавина(див.Додаток 5).

Граф любив писати філософські вислови на пам'ятниках своїх підлеглих, наприклад: «Походив із хліборобів і звався Гортензій. За ремеслом був садівник і працею своєю багато сприяв для прикрашення Притулії. Був вельми талановитий і розумово розвинутий. Жив майже 50 років, а помер 17-го бе­резня 1825 року».

Але на сімейному склепі Мархоцьких, рідні не написали навіть пару слів. Про це пише А. Роллє: «За ту щедрість по­томство заплатило йому скупістю; місце його спочинку не позначено жодним надписом»[1].

Сімейний склеп був пограбований у 1918 році двома при-тулівськими «революціонерами», про це розповідають притулівські старожили. Але нічого такого важливого у склепі не було, вони шукали золото, прикраси, а знайшли руде во­лосся Єви - жінки Ігнатія, та рештки кісток і тканини. З тієї злості - частково розвалили склеп.

У 1955 році склеп Мархоцького був розібраний до фунда­менту. Як розповідають очевидці, склеп мав гарний вигляд і був наземного типу: побудований із каміння, обнесений ка­м'яним муром, спереду була брама. Все каміння із розібра­ного склепу пішло на будівництво нової Миньковецької МТС. Так радянська влада боролася із «панським» минулим нашого краю[4].

Ось так, доволі сумно і трагічно закінчилося існування Миньковецької держави. У селян колишньої держави знову почалося кріпацьке життя, яке тривало аж до 1861 року – коли російський імператор Олександр ІІ скасував кріпацтво по всій російській імперії.             Люд, повторно поневолений, забув багато подробиць із славного минулого, але пам’ятав про те, що в попередні роки владарював над цією землею доброчинний пан, який любив своїх підданих, як власних  дітей. 

ВИСНОВОК

Миньковецька держава, яка існувала з 1795 по 1827 рік на мальовничому куточку Подільської Швейцарії, є беззаперечним фактом як в історії Поділля, так і України. Хоч, про цю так звану «державу», ми не знайдемо жодного описання в підручниках з історії України, можна з великою впевненістю стверджувати, що таке неформальне державне утворення було насправді. Кордони, законодавча, виконавча та судова влада, свої гроші – все це є незаперечним атрибутом любої держави.

На запитання, чому графа Ігнатія Сцибор-Мархоцького вважали поміщики-сусіди диваком, то відповідь буде дуже проста. В моральному плані граф був на голову вищий від своїх сусідів; Ігнатій був в декілька разів багатший за всіх поміщиків в окрузі. А коли у людини є досить багато грошей, то можна позволити собі подивакувати, так як це робив свого часу граф Ігнатій Мархоцький. Помандрувавши свого часу по країнах Європи він зрозумів, що кріпосне право не дає відчутного ефекту ні поміщику ні селянину-кріпаку, і тільки перехід на ринкові відносини може змінити стан підвладних селян і достаток  його родини.

Все, що пов'язане з опальним графом за життя і опісля його відходу в інший світ, не стандартне. Тому, багато з тих, хто хоч частково торкався цієї особистості у своїй мемуарній, дослідницькій чи художній творчості, по-різному: аж до діаметрально протилежного - оцінювали його вчинки, вислови, принципи. Він, стовідсотково, не був «сірою мишкою», але й не «білою вороною». Бо і перше, і друге - відхід від реалій в ефемерний світ себелюбства. Він не замикався у собі, а просто жив так, як хотів, що є не легким в будь-якому усталеному соціумі! Більше того - він, а не хтось інший, ризикнув і зумів у не простих умовах реалізувати на теренах Російської Імперії дуже сміливий задум. Його Миньковецька держава - варта бути відображеною в усіх енциклопедіях і вивчатись у школі та вишах не тільки нашої держави. 

Я із задоволенням працював над даною темою, адже писати про таку видатну людину нашого краю як граф Ігнатій Мархоцький - це  для мене велика честь. Пишучи роботу я дізнався багато цікавого, і досі мені не відомого. Мене захоплює  культура та побут, життя нашого краю, моїх односельчан. 

                                      Література

1.Антоній Юзеф Роллє. Граф Редукс. Дрогобич. Видавнича фірма «Відродження». 2008.

2.Білий О. П., Білий П. А. Миньковеччина. Камянець-Подільський. Оіюм. 2004.

3.Грищук Б.А. Граф Мархоцький і Миньковецька держава. Хмельницький. «Поділля». 1992.

4.Гандзюк С.В. Отроків. До кращого життя. Дрогобич. Видавнича фірма «Відродження». 2008.

5.Байдак І.М. Стежками рідного краю. Видавництво Цюпак. Хмельницький 2008.

6.Рибак І.В. Наш край в історії України. Навчальний посібник. «Абетка-С». Камянець-Подільський, 2007.

7.Сіцінський Ю.Й. Нариси з історії Поділля. – Вінниця 1925. 8.Історія міст і сіл УРСР. Хмельницька область.- К., 1971.

9.Батюшков П.Н. Подолие. Историческое описание. – Сан-Петербург, 1891.

10.Рибак І.В. Хмельниччина від найдавнішого часу до сьогодення. – Камянець-Подільський, 2002.

11.Симашкевич М.В. Историко-этнографический очерк Подолии. У 2 томах. Камянец-Подольский.

12.Баженов Л.В. Граф Ігнатій Сцибор-Мархоцький у зарубіжній та українській історіографії ХІХ- початку ХХІ ст. Центр Мархоцькознавства 2009.

13.Копилов А. Миньковвецкое государство. Исторический очерк. Русский вестник.-СПБ, 1895. №1.- 175-195с.

14.Захарєв В.А. Миньківці на Ушиці. Краєзнавчий збірник до 600-річчя села.- Камянець-Подільський. Оіюм. 2007.

15.Сутковецький В.В. Віск і криця. Історична повість. Хмельницький. Облполіграфвидав, 1990.

16.Оліневич С. Миньковецька держава. Історичний   нарис.  Дунаївці, 1993.

17.Михайловський Я. Бельмонт і сучасність. Центр Мархоцькознавства. 2009.

18.Назаренко Є. Чому селяни любили графа Мархоцького. Центр Мархоцькознавства. 2009.

19.Слободянюк П. Документи Держархіву області як джерело дослідження Миньковецької держави. Центр Мархоцькознавства. 2009.

20.Климишена З. Кроки поступу у дослідженні життя та дільності «найбільшого подільського реформатора кінця ХVІІІ-початку ХІХ століть». 2009.

21.Олійник В., Олійник І.. Вільне селянство Миньковецького ключа у контексті регіональної історії кінця ХVІІІ – першої третини ХІХ ст.. Центр Мархоцькознавства. 2009.

22. Афтаназі Р. Резиденції на давніх кресах Речі Посполитої. Подільське воєводство. Вроцлав. 1996.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

                                                                                                                                                                                                                                                                                 

                                                                                                                 

Додаток 1.

 

Ігнатій Мархоцький (1749-1827) – засновник

Додаток 2.

Башта отроківського замку, єдина, що вціліла

Додаток 3.

Будинок з маєтку графа Ігнатія Мархоцького, перебудований Вячеславом Стадницьким.

Арка, в якій стояла статуя

Додаток 4.

Тріумфальна арка- візитна картка села Отрокова. По-сільському – Панські ворота. Висота – 9м., ширина стін-2.5м. Побудована на честь останнього короля Речі Посполитої - Станіслава 

Вежі вїздних воріт  отроківського замку

Храм Миру, побудований графом Мархоцьким на початку ХІХ ст.. По-сільському Нова Грота. Місце, де був сімейний склеп Мархоцьких

             Додаток 5.

Додаток 6.

                                                                                                           

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК

НОВОУШИЦЬКА РАЙОННА ФІЛІЯ

СЕКЦІЯ ІСТОРИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО

ІГНАТІЙ МАРХОЦЬКИЙ І МИНЬКОВЕЦЬКА ДЕРЖАВА

                                                                                                         

                                                            Роботу виконав:

                                                               Ткач Микола Васильович

                                                                учень 9 класу

                                                               Отроківської ЗОШ І – ІІІ ст.

                                                                Науковий керівник:

                                                                Гандзюк Сергій Васильович

                                                                вчитель історії І категорії

                                                                Отроківської ЗОШ І – ІІІ ст.

Отроків - 2016

Тези

Назва роботи: «Ігнатій Мархоцький і Миньковецька держава»; автор: Ткач Микола Васильович; Хмельницьке територіальне відділення МАН Новоушицька районна філія, секція історичне краєзнавство; Отроківська ЗОШ І-ІІІ ступенів; 9-й клас; село Отроків; науковий керівник: Гандзюк Сергій Васильович, вчитель історії.

Дана наукова робота розповідає про життя та діяльність видатного реформатора ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. Ігнатія Сцибор-Мархоцького (1749-1827рр.)

Хто такий граф Ігнатій Мархоцький? І що то за держава з такою незвичною назвою – Миньковецька? У жодному підручнику з історії України не має про них бодай побіжної згадки.

А тим часом у ХVІІІ-ХІХ ст. така держава існувала, і не де-небудь, а у нас, на Поділлі, в Ушицькому повіті, на території теперішніх Дунаєвецького та Новоушицького районів. І заснував її граф Ігнатій Мархоцький. В часи найважчого кріпосницького гніту він єдиний у всій Російській імперії дарував українським кріпакам волю й відчуття людської гідності.

Тепер, через 200 років у цю історію важко повірити, але рештки руїн замку, давні публікації і ця наукова робота служать незаперечними доказами того, що все це відбувалось насправді. Цей невеликий, але дуже повчальний епізод трагічної історії України повинен знайти своє гідне місце в ній, як приклад, що навіть в найважчих умовах можна творити добро, зберігати людяність і служити високій ідеї покращення життя народу. 

ЗМІСТ

Вступ...............................................................................................3

Ігнатій Мархоцький і Миньковецька держава

1.       Становлення постаті Ігнатія Мархоцького, як засновника Миньковецької держави_________________________________4

2.       Діяльність графа Ігнатія Мархоцького _____________ 12

3.        Резиденції графа Ігнатія Мархоцького _____________ 17

4.       Обжинки. Свято Церери__________________________21

5.       Останні роки Миньковецької держави______________23

Висновок…………………………………………………..…..       28

                Література_____________________________________________30

                                 

                         

                                             

ВСТУП

У  березні 1793 року відбувся другий поділ Польщі. Поділля, яке було під владою Польщі, увійшло до складу Російської імперії. У краї цілеспрямовано реалізовувалося два самостійних курси, які, незважаючи на неспівпадання кінцевої мети, нещадно нищили все українське. Перший передбачав русифікацію корінного населення та руйнацію в його середовищі великої внутрішньої різниці від росіян. Конкретними його виявами виступало цілеспрямоване запровадження російської мови в офіційному діловодстві, діяльності всіх державних органів, Російської православної церкви, закладів освіти.

Другий напрямок був пов'язаний з активізацією польського дворянства, яке мріяло про відновлення Польщі. Втративши Поділля і Волинь як складові Речі Посполитої, поляки не втратили кріпосницької влади над їх корінними жителями. За словами Михайла Грушевського, «сильна рука нового російського начальства надала пануванню польського пана над українським хлопом ще більшої моці і певності, якої вони не мали за часів безсилої розколиханої держави Польської»[6]. Утвердивши свою владу в краї, росіяни не стали на захист корінного населення. Більше того, залишивши без змін існуючий соціально-економічний лад, вони всіляко стимулювали свавілля польських магнатів та шляхти. Вже до початку ХІХ ст. майже все українське селянство було перетворено на кріпаків.

Але це жодним чином не стосується польського подільського  поміщика Ігнатія Мархоцького, про діяння якого розповідає дана праця. 19 своїх сіл поміщик – граф Ігнатій Сцибор-Мархоцький об'єднав у самоназвану Миньковецьку державу і звільнив кілька тисяч селян від кріпосного права ще у 1795 році, за 53 роки раніше, як це зробили у Австро-Угорській імперії(1848р.), і за 66 років, коли було відмінено кріпосне право в Російській імперії(1861р.). Всі його нововведення були направлені виключно на покращення стану і побуту своїх підданих. Навіть після смерті графа Ігнатія  Мархоцького у 1827 році, селяни підлеглих йому сіл ще довго згадували доброго пана і дякували йому за те, що дав їм волю. Добра народна пам'ять збереглась про нього і до сьогодні[4].

Актуальність даної роботи полягає в тому, що нинішній час відкриває широкі можливості для відродження історичної пам’яті народу. Важливу роль у цьому процесі покликане відіграти історичне краєзнавство, яке сьогодні активно освоює нові грані історичного минулого. Адже історія міст і сіл – одна з ключових проблем, яка висунута на авансцену самим життям.

В радянські часи історія, як наука, була надто політизована. На всіх поміщиків був наклеєний ярлик «ворогів» і такі аспекти історії абсолютно не досліджувалися або подавалися у викривленому вигляді. В цивілізованих країнах люди вміють цінувати своє минуле і берегти історичні та культурні пам’ятки. Кожна українська «провінція»  має свою багату історію, надзвичайно оригінальну, яка не завжди досліджується і поступово втрачається.

   І звідси випливає мета даної роботи – дослідити цей історичний пласт, а саме - причини виникнення і процвітання  Миньковецької держави на теренах Російської імперії.

Об’єкт дослідження: Поділля після третього поділу Польщі (1795р.)

Предмет дослідження: Миньковецька держава графа Ігнатія Мархоцького.

ІГНАТІЙ МАРХОЦЬКИЙ І МИНЬКОВЕЦЬКА ДЕРЖАВА

1.    Становлення постаті Ігнатія Мархоцького, як засновника Миньковецької держави

   Мабуть ніхто з наших навколишніх влаcників не передав майбутньому поколінню стільки записаних билин, скільки їх передав Ігнатій Сцібор-Мархоцький, володар миньковецького панства, хоч і можливо мало признаний його тогочасними сусідами, та в багатьох відношеннях заслуговує на більше визнання.

    До тепер збереглися спогади про його дивацтва, суперечки з представниками духовної та адміністративної влади, і про те, що його заслуги несправедливо забуті.

     Статті та різні права, що були надруковані в місцевій друкарні, і включали приписи для землеробів, міщан, шляхти, для управителів і адміністраторів миньковецького панства. Все, що вище зазначено повстало завдяки старанням того дивака, який носив титул патріарха, завжди одягнений в довгі шати з широкими рукавами, завше готового нести допомогу “підданим свого панства”. То був добрий  чоловік і людський пан, коли хлопи колись осіли на його землях  і ще довго з вдячністю згадували про старця, який більш як півстоліття спочивав в могилі, хоч на протязі того півстоліття пройшло чимало змін в економічних стосунках провінції та інших болючих перемін – а під впливом одних і других дивно cтираються традиції[1].

    Наші українські Мархоцькі були підданими царя Миколи та його сина Олександра. Засідали в Жарновській каштелянії; з них перші проживали з 1694 до 1713р., другі з 1713 до скону в 1722р.. Вже в половині ХVІІІ ст. двоє братів Сціборів постійно осіли на українських землях: старший – Міхал, чесник (підчашний) брацлавський, молодший – Войцех, пізніше каштелян саноцький. Він же і володів трьома селами в Київських землях на околиці Сквіри, був державником і дослужився до всп”янілої долі. Міхал двічі був жонатий: від першої дружини – Соломеї Козловської мав лише одного сина Адама, який надів капланські шати і під кінець життя став кам”янецьким священиком; від другої дружини  Катерини Міхаловської мав четверо дітей – трьох доньок і сина Ігнація, власне богатиря теперішнього оповідання. Батьки Редукса повмирали молодими, залишивши ще дрібних дітей на опіку пану Войцеху, який не мав своїх дітей, але племінником і племінницями зайнявся старанно. Мандрував він по заставних державах, мав чималі володіння і кошти в  помістях Радзивілів і Вішньовецьких на Волині, в Рашкові і тут – вже не молодим – в 1767р. оженився з вдовою після Юзефа Баворовського, трембовельського чесника, яка мала дітей від першого шлюбу; якийсь час володів маєтком, що колись належав Баворовським (Копичинці,Сєроцк, Пісчанка) в околицях Гусятина. Тут же придбав як власність село Городницю. Так як мав чимало капіталу, розпочав купівлю містечка Ярмолинці, яке було колонізоване ще в кінці ХІVст., дане Хоткові Ягеллою, прибульцю із Болгарії чи Кроасії, і залишалося довго власністю одного роду. Хотко взяв прізвище Ярмолінського; Ярмолинці, як спадщина відійшли в 1705 році до власності Шелінгів. Рід Шелінгів поступово згас і через кредиторів купча дісталася в 1757 р. генералові Павлу Стаженському, а від нього через декілька років відійшла до Войцеха Мархоцького. Нова родина стала жити в сусідніх Маліївцях, де розмістилася гарна резиденція, великий двір, був старанно впорядкований садок ; в сім”ї запанували веселість з достатком. Пізньої осені 1781 року Маліївці відвідав обоз августійшої особи Краківського двору Станіслав Август, що направлявся до Кам”янця. Бавилися тут також діти і дорослих було чимало, три прекрасні обдаровані посагом племінниці пана Войцеха: Юстина, Юліанна, Людвіка, і двоє пасинків, осівших за декілька миль , які часто відвідували кохану матір. Каштелян кохав кузинок, як власних доньок, виділив їм чималий посаг, кожна дістала по 200000 злотих посагу, окрім виправи, будинків, землі, 30000 злотих – на шпильки і загосподарювання. Одна з них одержала село Городницю, за котрим в той час проходив австрійський кордон.

    Племінники пана Войцеха – старший, Адам, виявив бажання пізнавати духовний світ, і пан Войцех помістив його у Львівську духовну семінарію.Ігнацій виховувався вдома, але не зумів зблизитися з опікуном, той не знав як з ним вчинити, накінець умовив підлітка вступити до війська. Ось як сам Ігнацій розповідає про те: Доживши допевних літ, коли потрібно було приймати рішення, як жити далі, по волі стрия мусив дати згоду на формування з себе солдата, і не добровільно, не за власним бажанням, а за ініціативою того таки ж стрия пішов до чужого краю і був відданий до пруської військової служби, і там в великій нужді, недостатках, перетерпів кілька років справжньої неволі.” З нотатків, залишених Мархоцьким, можна вияснити, що він попав в сідло однієї з вербуючих пруських команд, що проносилися по країні. Не обмежувалося то Великопольщею, Червоною Руссю, її можна було зустріти в межах подолу. Відбувалося то в період близько 1770 року, нашому богатирові в той час виповнилося 20 років, мав гарну статуру, був високим і дужим, пізнав різні кваліфікації щодо військової служби, а була вона важка і тверда, то й змушений  був і кавалер бути твердим інепереможеним, коли вже опікун надумав дати йому таку школу; із тієї школи людина виходила ще більше загартованою, або марно гинула в строю. А вже в 1774 році знову зустрічаємо молодика при дворі стрия в Маліївцях. Пан Войцех в той час важко захворів, племінники вже виросли, тож він поділив маєток між сиротами. Частку, що призначалася для Ігнатія, пан Войцех віддав в опіку молодшому Баворовському, який недавно розпочав спільне життя з панною Мархоцькою, і був швагером прибулому з пруського війська кавалеру, а віддав для того, як повідав, що боявся, аби панич не змарнував фортуни, визначеної йому батьком[1].

    Поволі до старого поверталося здоров”я, а неприязнь до племінника залишилася, ще й зросла, з рації легковажного відношення до стриянки. “Повернення моє,- писав наш богатир, - не зробило мене в очах стрия кращим, а навпаки, викликало в нього до мене люту ненависть, чи то з заздрощів, чи ще чогось, але вона так загострила мої стосунки із стриєм, що до кінця життя я від нього не отримав жодної ласки.”.

    Відразу ж після одужання стрия, Ігнатій виїхав до Варшави, де згодом був зачислений до одного конституційного регіону столиці Польщі, і з того часу був удостоєний чином капітана, а потім майора. Навіть мав певний вплив при дворі: власним старанням і за посередництвом каштеляна Руцького, в 1778 році добився для стрия Ордена Святого Святослава.

      У  1783 році пан Ігнатій знов повертається на Поділля в чині майора щасливим, щойно одруженим чоловіком, бо ж саме взяв шлюб з Євою з роду Руфф - римською патриціанкою (так, принаймні, називав її закоханий  і захоплений блискучим породичанням молодий чоловік). Та шлюб той не подобався стриєві, прагнув він мати невістку з польського гнізда, в патриціанство пані Єви не дуже вірив, слабував і через те ставав усе більше в'їдливим, капризним; невістка не вміла чи не хотіла сприймати того прикрого факту, а племін­ник  не хотів ці настрої переламати. В той час у Маліївцях (село Маліївці, Дунаєвецького району) Войцех склав заповіт, де головним спадкоємцем свого багатства він спершу назвав Іґнатія, але після його одруження, обтяженого новими видатками і посаговими сумами, виділеними на це одруження, не зміг утриматися від того, щоб передати майбутньому потомству свою приховану в серці неприязнь до майора, тому дарчу грамоту розпочав такими словами: «Ласкаво названий любий племінник мій Ігнатій Мархоцький з причини відчутно завданих мені прикрощів повинен бути відсунутий від заповіданого йому раніше спадкоємства по залишеній по мені субстанції». Доти, поки цей акт залишався приватним документом, Ігнатій терпляче намагався уникати будь-яких розмов про цей відмовний запис, але коли каштелян вирішив внести його в реєстр до міських кам'янецьких книг, скривджений більше не міг стримувати образу і виступив з протестом[3].

    Однак треба зазначити, що від складання заповіту, роздумів і внесення змін до нього минуло добрих п'ять років. За цей період каштелян спродував ярмолинецькі дібра і придбав натомість від пана Юзефа Стаженського, летичівського хорунжого, ключі від садиби в Миньківцях, теж у подільській глибинці розташованих, і переселився туди, облаштувавши собі розкішну панську резиденцію в селі Побійній (село Побійна, Дунаєвецького району).

Життя молодого панича плелось невесело; підсолоджувала йому хіба що в ті прикрі часи прив'язаність до дружини, яку каштелян за невістку не визнавав. Роздратування дійшло до того, що каштелян сердився всякий раз, коли племінник з'являвся йому на очі, через що пан Іґнатій майже не бував у Побійній. Ще більше воно посилилось, коли прусський екс-доброволець, ображений вже згаданими закидами каштеляна, прочитавши в актах вписані в заповіт зміни, злегковажив досить великою спадщиною, у Кам'янці в повітовій управі дня 17 грудня 1787 р. публічно висловив свою скаргу «проти нестерпних знущань з безневинно заплямованого законного спадкоємця, вдаючись до прикрих висловів, щоб засвідчити свою образливість». Було то, може, і нетактовно, зате високошанобливо; стрий мав право позбавити його спадщини, але не мав права оскаржувати за невдячність. Однак неприхильні до пана Ігнація люди скористалися з того, вони повідомили немічного каштеляна про протест, і 29 січня 1788 ро­ку він виступив з реманіфестом, у якому звинувачує майора в низці порушень, найважливішими серед яких було те, що той не вмів пристосуватися до нього та його дружини і що за час його проживання в околиці Миньковець Іґнатій так і не відвідав свого хворого опікуна й добродія, а що найстрашніше - «за його розпорядження в заповіті не подякував»

Невідомо, чим би ця сварка скінчилася, коли б каштелян прожив довше; проте не дочекався відповіді на реманіфест, помер у кінці березня 1788 року.

  З великими труднощами Ігнатій через суд добивається своєї спадщини. Ігнатій був змушений виплатити борг дядька своїм сестрам – 800000 злотих. На спадщину претендував рідний брат Ігнатія – Адам Мархоцький. Вдова померлого Войцеха мала пожиттєве право на майно чоловіка, але вона теж скоро забралася до іншого світу. Майор залишився власником спір­ного маєтку[3].

А що саме успадкував Ігнатій Мархоцький від свого дядька? Відповідь на це запитання знаходимо у того ж Антонія Роллє. Він детально описує спадщину – 12 тисяч моргів землі, з яких третя частина була під лісами, придатними для будівництва суден, через що ці ліси мали велику вартість. В межах цієї території було й невелике містечко(Миньківці), в якому налічувалось тільки 150 будинків і три великі фільварки – Антонівка, Отроків і Побійна. 

    Як показав час, Ігнатій Мархоцький виявився великим ре­форматором і кмітливим підприємцем.

   В кінці 1790 року він поселився в побійнянській резиденції з дружиною, її батьками і двома малими дітьми. Мав намір розпочати нове життя, спокійне життя землевласника, до якого прагнув, ще коли служив у прусському війську, мріяв про нього. Очевидно, що мав до цієї місцевості особливу прив’язаність, адже посідав на Київщині власний маєток і міг вигідно осісти на багатстві, яке дісталося йому від рідних. В даному випадку ще раз проявляється твердий характер Ігнатія, адже можна було скористатися багатством на Київщині і жити з родиною в своє задоволення. Але Ігнатій був не з тих, хто пливе постійно за течією, він «поплив» проти течії, чим тільки ускладнив собі життя.

     З належних йому міста Миньківці і сіл – Мислібіж, Заріччя, Городище, Катеринівка, Мархочиці, Весела, Антонівка, Крушківці, Хапанівка, Отроків, Тимків, Старик, Притулія, Побійна, Ластенія, Сивороги, Сцібор, Остої, Сеферівка; Ігнатій Мархоцький засновує Миньковецьку державу. Це сталося у 1794 році. Тут було встановлено прикордонні стовпи з написом "Кордон Миньковецької держави від Російської імперії", друкувалися власні гроші, стягувалися податки і збори на потреби т.зв. "держави". Власник цих земель граф Ігнацій Мархоцький самопроголосив себе "патріархом Миньковецької держави". Досить цікавими були тутешні закони та правила. Щорічно всі прошарки дорослого населення вибирали певну кількість суддів, які називалися присяжними. Кожне село мало свій колегіальний суд, що розглядав справи як перша інстанція. Суд другої інстанції знаходився у Миньківцях. Всі справи особисто вирішував граф Мархоцький. На одній із них збереглася його резо­люція: "Вироки, що піддають будь-кого тілесному покаран­ню, представляти мені для затвердження. Вимагаю, щоб ганебне тілесне покарання замінювалося примусовими роботами".

Прикордонні стов­пи, що з'явилися тоді, коли Поділля увійшло до складу Росії (1793). Історію зі стовпами можна було б вважати більш-менш ризикованим жартом, якби... Якби цей «жарт» не тривав понад тридцять років. Тридцять літ існування «миньковецької держави»!

Як таке могло статися? Чому губернська влада не реагувала на дивацтва багатого пана?

Петербурзький журнал «Новое слово» так поясню­вав обставини, що сприяли впровадженню Мархоцьким «автономії»:

«Втрата Польщею самостійності не змінила ніскільки правових відносин поміщика і його підданих. Він був не тільки в одній особі земським начальником, мировим суддею, становим приставом, а носієм ще більш широ­ких повноважень до права заслання своїх кріпаків на поселення включно. Новий уряд зберіг за польським по­міщиком його права, і Мархоцький здійснював їх ціл­ком. Ніхто й не думав протестувати проти цього. Дуже можливо, що місцева влада дивилась крізь пальці на гру миньковецького вотчинника в силу повноважень, одержаних із Петербурга. Почалося царювання Олек­сандра І, його близьким другом був князь Чарторийський. Вже існували проекти відтворення Царства Поль­ського під російським скіпетром. Урядові було бажано довести, що полякам живеться якнайкраще під захис­том російської держави. Ось був грунт, на якому міг ді­яти й химерити скільки завгодно граф Сцибор-Мархоцький»[3].

Та чи ж тільки химерними, комічними були нововве­дення Ігнатія?

2.Діяльність графа Ігнатія Мархоцького

   Пан Іґнатій Сцібор-Мархоцький - так спочатку його було титуловано - перш ніж стати графом Редуксом, поміщиком і паном, старцем і патріархом, здобув високу освіту, багато читав, досконало знав мови латинську і французьку, німецька теж була йому не чужою, хоча писати нею не любив. А вже що стосується законодавства краю, то вивчив його досконало, як, зрештою, і кожен шляхтич у тогочасній Речі Посполитій. Проживаючи в Берліні, пройнявся ідеями Вольтера і Руссо, а ще його овіяв животворний вітер постанов Чотирирічного Сейму, і він щиро став мріяти про те, як покращити побут тієї горстки люду, над котрою мав зверхність[14].

Та поки до цього дійшло, минуло декілька років, і ці де­кілька років він присвятив служінню краєві, вже в 1791 році ставши цивільно-військовим комісаром Кам'янецької землі в Подільському воєводстві і з притаманною йому енергією намагався запровадити навколо хоч якийсь лад.

Найперше, під впливом сеймової ухвали про само­управління міст, беручи до уваги своє недавнє спадкоємство, розширені права і привілеї було надано Миньківцям. Виглядало то дещо по-королівському, відображалися в тому шляхетному кроці наміри майбутнього патріарха і дідича, вимальовувався його погляд на особисту свободу.

У 1792 році Мархоцький відкрив у Миньківцях друкарню, єдину на той час на Поділлі. У друкарні друкували не лише розпорядження пана, а й права та приклади, релігійні проповіді, сільськогосподарські поради, твори різного, як літературного, так і наукового змісту.

Ігнатій побудував у Миньківцях школу (мріяв і про заснування вищого учбового закладу, та не встиг уті­лити мрію в реальність), відкрив аптеку й запросив на роботу двох лікарів — аллопата де Герінга і гомеопата Стефанія. Згодом ці лікарі стали надзвичайно популяр­ними і знаменитими, і столиця «миньковецької держа­ви» стала чимось на взірець курорту; сюди приїжджали лікуватися навіть із далеких міст і сіл, що спонукало повелителя до будівництва досить пристойного готелю[1].

«Ні в чому так яскраво не виявилася турбота Мархоцького про своїх селян, як у діяльності його під час поширення в Ушицькому повіті чумної епідемії. Це бу­ло 1797 року. Найкращим лікуванням страшної хвороби вважався тоді спосіб, винайдений бароном д'Ашем. Мар­хоцький негайно подбав про застосування його в себе, закупив необхідні ліки й запросив достатню кількість фельдшерів... видав у миньковецькій друкарні брошуру, що містила опис способу д'Аша. Не менш енергійні були старання про полегшення долі сімей, що залишилися піс­ля померлих від зарази. Протягом дворічного тривання епідемії від неї загинуло понад 30 домохазяїв, після яких залишилися вдови і більше 60 малолітніх сиріт. В силу діючих тоді поліцейських розпоряджень, хата, в якій трапився смертельний випадок від епідемії і все майно в ній підлягали негайному спаленню. Тому си­роти зоставались буквально без даху та харчу. Мар­хоцький врятував усіх, заснувавши приют, у якому не тільки годували й одягали сиріт, але й навчали ремесел. Опікування його поширювалось навіть на тих сиріт, які мали заможних родичів, готових про них піклуватися»[13].

Кращим доказом адміністративних талантів миньковецького повелителя є той факт, що, незважаючи на по­в'язані з великими витратами нововведення, Мархоць­кий не тільки не розорявся, але, навпаки, багатів з кож­ним роком. Завдяки старанням Ігнатія Миньківці із зу­божілого села перетворилися на квітуче містечко з чо­тирма тисячами жителів, з гарними будинками, дорога­ми, садами. З'явилися в ньому суконна та льонопереробна фабрика, яка забезпечувала працею близько 200 робітників, каретна фаб­рика, фабрика анісової олії, цегельний, лакофарбовий заводи, шовковичний розсадник. Виготовляли у Минь­ківцях свій папір, випалювали вапно, горшки. Мархоцький по­турбувався також, щоб у містечку не обмірювали й не обважували в лавках, для чого розпорядився споруди­ти на міському майдані спеціальний будинок з баштою, де були встановлені точні ваги.

Але найбільш важливою і серйозною справою Мархоцького було дарування своїм селянам волі. Сталося це 1 січня 1795 року. На велелюдному зібранні був схвалений і підписаний акт, що починався такими сло­вами:

«Ми, жителі спадкоємних володінь: Мислиборж, Го­родище, Катеринівка, Антонівка, Кружківці, Отроків, Хапанівка, Притулія, Старик, Тимків, Побійна, Побіянка, Сивороги, які складають Миньковецьку державу, що знаходиться в Ушицькому повіті Подільської губер­нії, зібравшись усі разом для вироблення і встановлення відомих законів, після всебічного обговорення справи в присутності громадянина Мархоцького, вище пойменова­них земель, а також Сеферівки, при­йшли до висновку,що, з одного боку: найвище благо, дароване Творцем Усемогутнім природи людського роду, це — воля;

що людина народилася вільною, а тому необхідно, щоб вона і помирала вільною;

що воля повинна вважатися спільним благом роду людського, яке надає сенсу, примножує інші блага і дає можливість мати з нього користь;

що узи, які з'єднують воєдино людське суспільство, вимагають, аби основами користування свободою були розум і справедливість;

що вмінню користуватися належним чином волею мусить передувати поліпшення звичаїв та освіти,

ми укладаємо дану угоду, мета якої гарантувати кожному волю, недоторканість власності, безпеку й за­хист від будь-якого насильства.

Беручи до уваги бажаність усунення свавільних тлумачень наших постанов, точного установлення взаєм­них прав та обов'язків миньковецьких власників і жи­телів миньковецької землі, обгрунтування всіх дій па точному, позитивному законі, ми урочисто приймаємо встановлюємо, оголошуємо для загального відома такі артикули...»

Артикули скасовували панщину, впроваджуючи на­томість обов'язок селян платити чинш у розмірі 1 крб. 4 коп. за 1000 кв. саженів землі[3].

Як засвідчує А. Копилов, цей акт був розмножений у друкарні й розісланий у сусідні маєтки, але поміщики, остерігаючись «агітації», знищили документ. Той самий автор наводить слова Мархоцького про те, що він, Ігнатій, постановив собі «вести життя скромне й усамітнене, присвячене праці, бо до цього схиляли мене релігія, патріотизм, і бажання виконати волю монархів. Я вирі­шив при цьому вдосконалити в своїх володіннях земле­робство. З цією метою, а також для того, аби освічувати підданих доступною їхньому побуту наукою, я вирішив полегшити їм... кріпосну залежність. Це й здійснив я з допомогою угоди...»[13].

Кріпаки в сусідніх маєтках, певна річ, не могли не заздрити селянам миньковецького благодійника, які не тільки були позбавлені панщини, але й у певних обста­винах отримували матеріальну допомогу.

У «миньковецькій державі» був упроваджений точ­ний принцип поділу влади: законодавчої, виконавчої, су­дової. На чолі держави, зрозуміло, стояв сам спадкоєм­ний повелитель чи, як він ще велів себе називати, старець або патріарх. Вважаючи себе батьком «народів» «минь­ковецької держави», повелитель був також начальни­ком усіх осіб, «які своїми знаннями і працею приносять користь» цій державі. До категорії громадян, які ні осо­бисто, ні через своїх представників не беруть участі в управлінні державою і не підлягають компетенції там­тешніх чиновників, належали обидва лікарі, аптекар, архітектор, адвокат, землевпорядник, фельдшери, аку­шери та секретар (він же й архіваріус), головним обо­в'язком якого було ведення протоколів засідань та збо­рів.

Суд у «миньковецькій державі» не залежав від адмі­ністрації. Щорічно всі прошарки дорослого населення вибирали певне число суддів, які називалися присяжни­ми. Кожне село мало свій колегіальний суд, що розгля­дав справи як перша інстанція. Суд інстанції другої роз­міщувався у Миньківцях, в Бельмонті(назва території  села, де була розташована зимова резиденція графа)(див.Додаток 6). У своїй діяль­ності він керувався статтями і положеннями римського права Мархоцький намагався виховати в своїх людях почуття власної гідності, отож один із виданих ним за­конів забороняв називати селян хлопами, мужиками, хамами. Сам граф називав своїх селян – землеробами. Найвищою мірою покарання вважалося заслан­ня в так звані Понтійські володіння[3].

Що ж то за володіння? Граф Мархоцький (графом він став називати себе після скасування у своїх землях панщини) залюбки скуповував маєтки не тільки в міс­цевих зубожілих поміщиків, а й далеко за межами Поділля. Скажімо, він придбав собі 30 000 десятин у Хер­сонській губернії. Землі так званої Новоросії вважалися тоді ні на що не придатними й скуповувались майже за безцінь. Проте Мархоцький мав з них неабиякий зиск. Він побудував там кільканадцять поселень, у котрих здебільшого жили покарані й вислані миньковецьким судом селяни, були там і добровольці, яких вабила ши­рочінь диких степів. Рільництвом вони не займалися, зате випасали на безмежних просторах худобу, табуни цінних порід коней, що, як уже мовилося, давало гра­фові значні прибутки. Прибутки Мархоцького з кожним роком все збільшувалися, тому з'явилася нагода придбати сусідні до «Миньковецької держави» села: Бучаю, Загоряни, Шелестяни, частину містечка Сокільця[2]. 

Для себе і для власної родини Миньковецький володар велів спорудити чотири резиденції - по одній: для весни (село Зелена Притулія), літа (село Отроків), осені (село Побійна), зими (Миньківці).

3.Резиденції графа Ігнатія Мархоцького

Отроківська резиденція. Серед всіх сіл, які перебували у складі Миньковецької держави, яскраво вирізняється Отроків, тому що порівняно з іншими селами, в тому числі і з Миньківцями, тут залишися архітектурні пам’ятки часів Ігнатія Мархоцького. Серед цих памяток є: церква, побудована на кошти графа у 1807 році, залишки отроківського замку(див.Додаток 2), Тріумфальна арка(по-сільському Панські ворота)(див.Додаток 4), Храм миру(по-сільському Нова або Нижня Грота)(див.Додаток 5). Архітектурні пам’ятки є окрасою та гордістю Отрокова.

Отроківський замок(див.Додаток 8,9,10) нагадує фортецю литовської доби ХІІ-ХІVст.. Насправді отроківський замок був побудований набагато років пізніше графом Мархоцьким на початку ХVІІІ ст..Задум графа був лише декорацією на справжню фортецю, таку наприклад, як у Камянці-Подільському, Хотині, Меджибожі. Є багато особливих відмінностей Отроківського замку від справжньої фортеці: місцевість, на якій розташована фортеця, ширина і висота стін, параметри бійниць. Незважаючи на це, залишки замку є цінною історичною та архітектурною пам’яткою[4].

Отроківський замок був обнесений високим муром. Під землею, на території замку було зроблено цілу систему ходів, які на жаль завалені. Старожили розповідають, що був головний хід, який вів від замку до Нової Гроти. Все, що будувалося Ігнатієм Мархоцьким, будувалося з великим розмахом. Граф грошей не шкодував[4].

Опис Отроківської резиденції взятий із книги польського архітектора Романа Афтаназі:

«Там на місці скромного двору дядька (Войцеха), на високій горі, побудував він замок. Будова ця мала форму не­правильного квадрату, з двох боків якого, були високі двадцятиметрові стіни, майже без вікон. До цих двох боків прилягали шести і восьмигранні башти, які з'єднувалися між собою павільйонами. В середині закритої з усіх боків будівлі було подвір'я, в середині якого пролягали криті коридори . В одному з бастіонів розміщено бібліотеку, в другому, найбільшому, відбувалася, перенесена сюди з Миньковець, рада. Тут, під підлогою знаходилася тюрма,   для тих, хто провинився. Одні двері «Радної зали» вели на балкон, який був збудований над прірвою, дуже глибо­кою, спеціально зроблений у найвищому місці, звідки від­кривався прекрасний краєвид; на першому плані - бистрий потік річки Отроківка, що впадала в річку Ушиця. Збоку від зали був ряд житлових кімнат Мархоцького з вузькими переходами і потаємними коридо­рами. На даху виднівся здаля залізний прапорець.

Крім замку, архітектори, яких наймав намісник Миньковець, збудували в Отрокові ряд інших будинків, серед них висока класична огорожа, яка веде до парку. Сад, який тяг­неться з самого верху до підніжжя високої гори, був посад­жений, ще за часів каштеляна Саноцького. «Граф Редукс»  збільшив територію парку; тепер на місці парку простягається ліс - Білавина. Росли там величезні дуби, явори, берези, буки і тополі, бальзамічні та інші дерева, серед яких було багато хвойних»[22].

   Притулівська резиденція. «Недалеко Отрокова знаходилась весняна резиденція Мархоцького, називалась вона Зелена Притулія. Тут також був збудований замок, менший від Отроківського, знайомий нам тільки з фотографії(див.Додаток 7), де залишились його фрагменти. Це була також дуже висока будівля, стіни покривала гладка поверхня. Нижні ряди вікон були у формі арки невеликих розмірів, вікна верхньої частини будівлі - в формі прямокут­ника. З тієї ж фотографії відомо, що на одному з кутів замку піднімалася величезна башта із багатьма вікнами, а двері, широкі та вузькі, зроблені в неоготичному стилі. Стіни при­крашали оздоблені виступи, ліпка подібна до тієї, якою оз­доблювали Отроківський замок.

Внизу протікала річка (Ушиця), запрошуючи скупатися у своїх водах. По її берегах росли сади фруктових дерев, різ­номанітні хвойні, а також багато видів кущів.

Багато стежок перетинало гори і долини в різних напрям­ках. Природну красу доповнювали і штучно зроблені печери, одна з яких отримала назву «Печера сліз», альтанки, канали, які утворювали водоспади. З'явилося тут і невелике озеро.

В багатьох місцях зустрічалися колони й обеліски. В При­тулівці Мархоцький любив проводити зустрічі з цікавими людь­ми і вирішувати різні справи»[22].

     Побійнянська  резиденція.  Побійнянське обійстя було великим, в будинку налічувалося кільканадцять кімнат, умебльованих з певним комфортом; були там дві великі їдальні, два покої для розваг, кабінет, канцелярія, спальня, гардеробна та кілька віталень для прийому бажаних гостей. Стіни були оббиті різнобарвними тканинами, меблі - ґданські і кольбушівські, люстра великі французькі і малі венеціанські з ліхтариками, а на стінах висіли англійські гравюри й естампи,  а також цілий ряд портретів предків в орденах.

   Одначе ще більшу цінність мали інвентар, домашнє начин­ня. Гардероб небіжчика(Войцеха) був показовим; високий сановник мусив мати кільканадцять комплектів урядових мундирів, які відрізнялися кольорами: тож був тут мундир у барвах Поділь­ського воєводства, Холмської землі, Волинського воєводства, а також Чернігівського та Брацлавського воєводств. Металом карбованих поясів була ціла колекція, бо налічувала їх понад сотню: паризьких, ліонських, московських, мушлями оздоб­лених турецьких і важких найкоштовніших персидських; і, як це не дивно, не було ні одного пояса вітчизняного вироб­ництва. На тлі того розмаїття шат, кунтушів, жупанів, делій, ферезій, безрукавок скромно виглядав перелік білизни, яку вдова офірувала двом монахам з сусідніх Дунаївців, не забувши однак внести і її до реєстру.

Вельми цікавим був і домашній арсенал, де поряд із шаб­лями, пістолями, бойовими гаками, великим набором туре­цьких та козацьких рушниць в окремій будівлі спочивав солід­ний запас кінських обладунків, призначених для дворової міліції, яка мала складатися «з уланів».

Бібліотека, що охоплювала всі галузі знань, була ще скромнішою, ніж запас білизни, бо було в ній лише 26 творів та різних праць, зібраних у 100 томах, між якими, поряд з релігій­ними, фігурували популярні в той час «Забави приємні й кори­сні» (10 томиків), «Комедії» кн. Фр. Богомольця в 5 томах, «Годинник монархів», «Листи маркграфа де Роселя», «Загальна історія» Босуета, «Конституція Варшавського Сейму 1766 ро­ку», «Medicina universalis», «Книга про мистецтво садів­ництва», словники, бухгалтерські та касові книги і т.п.

В пивниці було кілька десятків бочок з медом, деренівкою та вишняком, певна кількість менших бочок столового угор­ського вина, сотня пляшок токайського і бургундського вина. В креденсах теж нічого не бракувало, розставлене в них начиння теж свідчило про шляхтича середнього достатку. Все скло було ґданське, фаянсові вироби саксонські, привезені або з самого Дрездена або з Дубна, були там ще чайники, каво­варки, кубки та обрядові чаші. Срібла було оцінено на 6 тисяч злотих. В рахунок не входили годинники, ланцюжки, інші коштовності, такі як: діамантові ґудзики, запонки, перстенці; про них згадується окремо в додатковому реєстрі, бо небіжчик каштелян розпорядився тим ще під час свого життя.

   Стайня свідчила про рицарські уподобання каштеляна; чимало стояло в ній кілька верхових коней різної масті, турець­кої та арабської породи, придбаних із табунів князя, генерала Подільських земель; поряд з ними стояло дванадцять пар  коней, призначених для двірської міліції, повози окремо для пана й окремо для пані, кілька четвериків під шарабани, похід­на кухня[1].

4.Обжинки. Свято Церери

     Як відомо, Ігнатій мав пристрасть до міфології та язичницьких богів ще з молодих років. Однак, з часом це переросло у дивацтва, які не подобалися деяким сусідам, і особливо духовенству.

Щороку 15 серпня, починаючи з 1797 року в Миньківцях відзначали свято обжинок, яке згодом перетворилося на святкування на честь Церери. В складанні спеціально призначеного на той день церемоніалу найбільше зусиль та фантазії доклав Мархоцький. Він надавав святові настільки великого значення, що постійне щорічне його проведення назвав обов’язковою умовою в заповіті спадкоємцям.  На майдані столиці у вказаний час зби­ралося все населення і запрошені гості. Звідти процесією вирушали у поле. Хід відкривав артистично оформлений плуг, запряжений чотирма чорними, як смола, круто­рогими волами, за чепігами якого крокував русобородий дід, а зверху плуга хлопчак у вишитій українській сорочці, широких шароварах, у солом'яному брилі на голові, сидів і зображав маленького погонича. По боках йшли дівчатка в українських вишиванках з віночками на голові і серпами в руках. Попереду, двома рядами у білосніжних сукнях рухалися дівчата з квітами в руках, а за плугатарем такими ж рядами крокували молоді і літні жінки з серпами, граблями. Слідом парубки, дядьки з косами, вилами, ціпами на плечах. Потім ціла низка плугатарів, аж тоді, наче замикаючи той хід, погойдувалась колісниця, запряжена шестіркою вороних жеребців, а на ній - трон, на якому величаво сидів сам повелитель Миньковецької держави у малиново-бархатній ризі з золотою короною на голові й золотим тризубом в руках, оточеним вершниками на гарцюючих конях, й поблажливо спо­глядав на строкатість людського потоку[2].

У полі приступали до жнив. Повелитель Миньковецької держави при ескорті вершників об'їжджав жен­ців і осипав їх золотими монетами. Тим часом, найстарші (жінки розстеляли посеред поля, на вижатій ниві, домо­ткані обруси, а дідусі, посеред того столу, прилаштовували мішки з житом, ячменем, чечевицею, вівсом, відра води.

Перший господар, закінчивши жатву, кладе посеред того столу свого снопа. Господарі, упоравшись з жатвою,  впрягають у плуга своїх волів і з'їжджаються до гурту. Туди ж під'їжджає граф Мархоцький і неквапом спускається зі свого трону на землю. Люди розступаються, а він підходить до плугатарів, проголошує довгу проповідь і по закінченні заганяє пару волів на вижату ниву й прокладає першу борозну, а вслід за ним йдуть двісті орачів, а за ними — священики і ксьондзи, які охрещували святою водою ріллю, аби рясно родила наступного року. Коли всі ниви зорані, селяни породинно сходились зі своїми пожитками. До того свята готувалися завчасно: варили пиво, готували хмільний мед, випікали обрядову хлібину, запікали курку чи гусака, а дехто і порося. Мархоцький вмокає просяний жмут у воду і охрещує мішки із збіжжям та усіх жниварів. Аж тоді під його молитву усі сідали за святковий стіл.

      Закінчувалася трапеза тим, що графа Мархоцького у похідному троні в супроводі строкатої процесії несли аж до Миньківців. Повелитель за надану йому пишну шану і запрошував усіх до маєтку, де давав вечерю. Бенкетували майже цілу ніч. Співали, танцювали, розважались аж до півночі. Так закінчувалося свято обжинків на честь Церери – римської богині родючості.

   Святкування цього язичницького свята зразу ж викликало масу негативних відгуків з боку вищого  губернського духовенства. Камянецький католицький єпископ Лукаш Маркевич (1809-1842) заборонив брати участь у святі священикам. Тоді Мархоцький наважився на нечуваний досі вчинок: одягнувся в священицькі ризи й сам здійснив всю церемонію освячення зерна, землі, худоби, сам же й відслужив молебен. За що його було заарештовано. Граф надіслав прохання про помилування імператорові    Олександру І, який визволив Ігнатія від суворого вироку[3].    

5.Останні роки Миньковецької держави

    1818 року Мархоцький дізнався про незапланований приїзд до Кам'янця імператора Олександра І і вирішив виклопотати собі аудиєнцію. 18 квітня 1818 р. імператор  виїхав з Варшави і вирушив дорогою через Пиляву, Замостя, Григорівку. Прибув до Кам'янця пізно вночі 24 квітня. Його зустрів подільський губернатор – герой Бородинської битви Олексій Михайлович Бахметьєв. 26 квітня імператор Олександр І у супроводі Бесса­рабського намісника, а ним був той самий О. Бахметьев, виїхав до Кишинева. Шлях пролягав через Дунаївці, Миньківці, Нову Ушицю, Могилів-Подільський, Оргіїв. Граф Мархоцький наказав при в'їзді до Миньківців спо­рудити тріумфальну арку, прикрасивши її гірляндами, квітами, різнокольоровими ліхтарями. Коли кортеж імператора наблизився, карету Олександра І зупинила сім'я графа і сам старий Ігнатій з дванадцятьма стар­цями. Вітальні вшанування імператора були довгими, ка­рету імператора євреї і міщани вкотили у містечко. Про­цесія потрапила на майдан, прикрашений гірляндами, квітами, ліхтарями. Лиш імператор вступив на килим, розстелений на шляху, як спалахнув фейерверк.

Олександр І був вражений такою зустріччю і вирішив оглянути "Миньковецьку державу". Цар оглянув будови містечка: храми, готель, лікарню, заїжджий двір, екіпажну і суконну фабрики, папірню, цегельно-черепичний і чимбарний заводи. Від усього побачено він був надто вра­жений. Коли Мархоцький попросив для себе аудієнції, імператор прийняв його і вони виїхали разом до Отрокова.   Олександр І довго розмовляв з Мархоцьким, після чого звелів дати старому дивакові спокій. Відтоді власті вже не чинили перешкод ні святкуванню свята Церери, ні виголошенню проповідей у костьолах і церквах[16].

   На схилі літ Мархоцький помирився з єпископом Мацкевичем і навіть попросив затвердити його ксьонд­зом, мотивуючи це тим, що з дитинства у нього було покликання до духовного сану. Єпископ відхилив його намагання, але лише з великим трудом удалося пере­конати графа, що похилий вік перешкоджатиме йому виконувати ті обов'язки, які покладаються на священ­нослужителів. В останні роки свого життя Ігнатій пе­редає управління державою синові Каролю, а сам осе­ляється в спеціально збудованій хаті. Цей етап свого життя він назвав "погодженням з природою і поворотом до властивого стану людини". У вересні 1827 р. сімдесятитрьохлітній граф помирає.

У довгому, витриманому у помпезному стилі, заповіті Ігнатій Мархоцький згадував, що він будував дороги, підтримував торгівлю, допомагав розвитку промисловості, ввів самоуправління, друкував книги, навчав людей, звільнив їх від кріпосного права і т.п. Він вимагав від дітей, щоб вони зберігали любов до релігії і вітчизни, підтримували заведені ним порядки[16].

   Станом на 1827 р. до миньковецького ключа входили: містечко Миньківці з Бельмонтом, Антонівка, Хапанівка, Мислібори, Отроків, Побіянка, Побійна, Притулія Му­рована, Притулія Зелена, Сцибори, Сивороги, Старики, Тимків і Заріччя. Тут налічувалася 1881 чоловіча "душа". Ще декілька сіл не входило до ключа. І, нарешті, біля Одеси — над Чорним морем і Дністровським лиманом — Мархоцькому належало близько 16 тис. десятин землі з селами Адріанів, Любомила, Роксолани, Скотопаси, Барабой, Альтеста, Вигода та ін. Ця частина володінь була названа ним на честь покійної дружини Руффіполіс.

    Основна частина Миньковецької держави перейшла у володіння єдиного сина Мархоцького — Кароля (народився 1 грудня 1794 р. в Отрокові, помер 25 жовтня 1881 року в Одесі). Дочка - Пульхерія, одружена в 1814р. з Елігіушом Малаховським, отримала Сивороги; Емілія, яка 1819 року вийшла заміж за російського полковника М. Інгестова, отримала Сцибори і Ластенію; Юлія, заміжня з 1824 р. за Мелітоном Малаховським (братом Елігіуша), отримала Побійну і Остою. Руффіполіс мав бути поділений між усіма дітьми.

    Кароль, вихований на ідеях французьких просві­тителів, брав активну участь у діяльності масонської ложі "Озіріс" та інших таємних організацій. За це у 1826 р. він був інтернований у Білостоці. Під час польського так званого Листопадового повстання (1830-31 pp.) в лютому 1831 р. утворилося Подільське патріотичне товариство, яке готувало повстання в краї. Кароль Мархоцький керів­никами організації був призначений організатором повстання в Ушицькому повіті. Один із дослідників стверджує, що Кароль служив у званні майора у війську польських повстанців. Після придушення повстання Ка­роль Мархоцький був висланий спершу до Курська, а потім на заслання до Сибіру, де провів близько деся­тиліття.

Після польського повстання 1830-31 рр. російський уряд конфісковував володіння найбільш активних опозиціонерів. Так і миньковецькі володіння переходять до держави, але не повністю — Антонівка, Отроків і Тимків за судовим вироком перейшли таки до Владислава Стадницького – внука грізного противника Ігнатія Мархоцького[2].

   Хотів би спростувати думку дослідників «Миньковецької держави» - Броніслава Грищука, Станіслава Оліневича, які вважають, що місце поховання графа Ігнатія Мархоцького - Миньковецький цвинтар, і що сімейний склеп графа нібито змило, замулило водою, що текла згори. І ніяких слідів не було знайдено. А де ж все-таки був сімей­ний склеп Мархоцьких? На це запитання дає відповідь док­тор Антоній Роллє: «З тією ціллю заклав він (Ігнатій) біля Притулії в прегарному віддаленому місці цвинтар, збудував тут фамільний склеп, а біля нього катакомби для своїх «вассалів».

Місце, де був сімейний склеп графа Ігнатія Мархоцького, збереглося до наших днів. Воно знаходиться вище старого притулівського цвинтаря, в дійсно гарному місці, про яке пи­сав свого часу Роллє, біля підніжжя лісу Білавина(див.Додаток 5).

Граф любив писати філософські вислови на пам'ятниках своїх підлеглих, наприклад: «Походив із хліборобів і звався Гортензій. За ремеслом був садівник і працею своєю багато сприяв для прикрашення Притулії. Був вельми талановитий і розумово розвинутий. Жив майже 50 років, а помер 17-го бе­резня 1825 року».

Але на сімейному склепі Мархоцьких, рідні не написали навіть пару слів. Про це пише А. Роллє: «За ту щедрість по­томство заплатило йому скупістю; місце його спочинку не позначено жодним надписом»[1].

Сімейний склеп був пограбований у 1918 році двома при-тулівськими «революціонерами», про це розповідають притулівські старожили. Але нічого такого важливого у склепі не було, вони шукали золото, прикраси, а знайшли руде во­лосся Єви - жінки Ігнатія, та рештки кісток і тканини. З тієї злості - частково розвалили склеп.

У 1955 році склеп Мархоцького був розібраний до фунда­менту. Як розповідають очевидці, склеп мав гарний вигляд і був наземного типу: побудований із каміння, обнесений ка­м'яним муром, спереду була брама. Все каміння із розібра­ного склепу пішло на будівництво нової Миньковецької МТС. Так радянська влада боролася із «панським» минулим нашого краю[4].

Ось так, доволі сумно і трагічно закінчилося існування Миньковецької держави. У селян колишньої держави знову почалося кріпацьке життя, яке тривало аж до 1861 року – коли російський імператор Олександр ІІ скасував кріпацтво по всій російській імперії.             Люд, повторно поневолений, забув багато подробиць із славного минулого, але пам’ятав про те, що в попередні роки владарював над цією землею доброчинний пан, який любив своїх підданих, як власних  дітей. 

ВИСНОВОК

Миньковецька держава, яка існувала з 1795 по 1827 рік на мальовничому куточку Подільської Швейцарії, є беззаперечним фактом як в історії Поділля, так і України. Хоч, про цю так звану «державу», ми не знайдемо жодного описання в підручниках з історії України, можна з великою впевненістю стверджувати, що таке неформальне державне утворення було насправді. Кордони, законодавча, виконавча та судова влада, свої гроші – все це є незаперечним атрибутом любої держави.

На запитання, чому графа Ігнатія Сцибор-Мархоцького вважали поміщики-сусіди диваком, то відповідь буде дуже проста. В моральному плані граф був на голову вищий від своїх сусідів; Ігнатій був в декілька разів багатший за всіх поміщиків в окрузі. А коли у людини є досить багато грошей, то можна позволити собі подивакувати, так як це робив свого часу граф Ігнатій Мархоцький. Помандрувавши свого часу по країнах Європи він зрозумів, що кріпосне право не дає відчутного ефекту ні поміщику ні селянину-кріпаку, і тільки перехід на ринкові відносини може змінити стан підвладних селян і достаток  його родини.

Все, що пов'язане з опальним графом за життя і опісля його відходу в інший світ, не стандартне. Тому, багато з тих, хто хоч частково торкався цієї особистості у своїй мемуарній, дослідницькій чи художній творчості, по-різному: аж до діаметрально протилежного - оцінювали його вчинки, вислови, принципи. Він, стовідсотково, не був «сірою мишкою», але й не «білою вороною». Бо і перше, і друге - відхід від реалій в ефемерний світ себелюбства. Він не замикався у собі, а просто жив так, як хотів, що є не легким в будь-якому усталеному соціумі! Більше того - він, а не хтось інший, ризикнув і зумів у не простих умовах реалізувати на теренах Російської Імперії дуже сміливий задум. Його Миньковецька держава - варта бути відображеною в усіх енциклопедіях і вивчатись у школі та вишах не тільки нашої держави. 

Я із задоволенням працював над даною темою, адже писати про таку видатну людину нашого краю як граф Ігнатій Мархоцький - це  для мене велика честь. Пишучи роботу я дізнався багато цікавого, і досі мені не відомого. Мене захоплює  культура та побут, життя нашого краю, моїх односельчан. 

                                      Література

1.Антоній Юзеф Роллє. Граф Редукс. Дрогобич. Видавнича фірма «Відродження». 2008.

2.Білий О. П., Білий П. А. Миньковеччина. Камянець-Подільський. Оіюм. 2004.

3.Грищук Б.А. Граф Мархоцький і Миньковецька держава. Хмельницький. «Поділля». 1992.

4.Гандзюк С.В. Отроків. До кращого життя. Дрогобич. Видавнича фірма «Відродження». 2008.

5.Байдак І.М. Стежками рідного краю. Видавництво Цюпак. Хмельницький 2008.

6.Рибак І.В. Наш край в історії України. Навчальний посібник. «Абетка-С». Камянець-Подільський, 2007.

7.Сіцінський Ю.Й. Нариси з історії Поділля. – Вінниця 1925. 8.Історія міст і сіл УРСР. Хмельницька область.- К., 1971.

9.Батюшков П.Н. Подолие. Историческое описание. – Сан-Петербург, 1891.

10.Рибак І.В. Хмельниччина від найдавнішого часу до сьогодення. – Камянець-Подільський, 2002.

11.Симашкевич М.В. Историко-этнографический очерк Подолии. У 2 томах. Камянец-Подольский.

12.Баженов Л.В. Граф Ігнатій Сцибор-Мархоцький у зарубіжній та українській історіографії ХІХ- початку ХХІ ст. Центр Мархоцькознавства 2009.

13.Копилов А. Миньковвецкое государство. Исторический очерк. Русский вестник.-СПБ, 1895. №1.- 175-195с.

14.Захарєв В.А. Миньківці на Ушиці. Краєзнавчий збірник до 600-річчя села.- Камянець-Подільський. Оіюм. 2007.

15.Сутковецький В.В. Віск і криця. Історична повість. Хмельницький. Облполіграфвидав, 1990.

16.Оліневич С. Миньковецька держава. Історичний   нарис.  Дунаївці, 1993.

17.Михайловський Я. Бельмонт і сучасність. Центр Мархоцькознавства. 2009.

18.Назаренко Є. Чому селяни любили графа Мархоцького. Центр Мархоцькознавства. 2009.

19.Слободянюк П. Документи Держархіву області як джерело дослідження Миньковецької держави. Центр Мархоцькознавства. 2009.

20.Климишена З. Кроки поступу у дослідженні життя та дільності «найбільшого подільського реформатора кінця ХVІІІ-початку ХІХ століть». 2009.

21.Олійник В., Олійник І.. Вільне селянство Миньковецького ключа у контексті регіональної історії кінця ХVІІІ – першої третини ХІХ ст.. Центр Мархоцькознавства. 2009.

22. Афтаназі Р. Резиденції на давніх кресах Речі Посполитої. Подільське воєводство. Вроцлав. 1996.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

                                                                                                                                                                                                                                                                                 

                                                                                                                 

Додаток 1.

 

Ігнатій Мархоцький (1749-1827) – засновник

Додаток 2.

Башта отроківського замку, єдина, що вціліла

Додаток 3.

Будинок з маєтку графа Ігнатія Мархоцького, перебудований Вячеславом Стадницьким.

Арка, в якій стояла статуя

Додаток 4.

Тріумфальна арка- візитна картка села Отрокова. По-сільському – Панські ворота. Висота – 9м., ширина стін-2.5м. Побудована на честь останнього короля Речі Посполитої - Станіслава 

Вежі вїздних воріт  отроківського замку

Храм Миру, побудований графом Мархоцьким на початку ХІХ ст.. По-сільському Нова Грота. Місце, де був сімейний склеп Мархоцьких

             Додаток 5.

Додаток 6.